Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 22. Понеділок пахне кавою і свободою

— GPT, у мене підозра.

— На що?

— Що я… щаслива.

— Симптоми?

— Прокинулась без будильника, зробила каву без зойків, глянула у вікно — і не захотілось ховатися.

— Це може бути легка форма спокою. Хронічно недіагностована.

Я стояла на балконі з чашкою в руках.

На кухні пахло кавою, в кімнаті — трохи м’ятою з лавандової олійки, на душі — тиша. Не порожнеча. Саме тиша.

Телефон мовчав.

Жодного листа з дивними вкладеннями.

Жодного “зайчика”, “я бачу тебе” або “ти не зникнеш”.

Тільки банальні нотифікації про знижки на сир.

GPT:

— Можеш записати у щоденник: “Рівень небезпеки — низький. Смак кави — стабільний. Життя — несподівано моє.”

— Це буде мій новий статус в Telegram.

— І хештег на майбутню книгу.

 

Робочий понеділок почався з Google Meet.

Перша клієнтка — молода мама з темними кругами під очима і голосом, що зривався на півслові. Її дитині — рік і вісім. Її нервам — вічність.

— Я… розумію, що дитина — це щастя, але я не витримую. Я не хочу гратись машинками. Мені хочеться просто…

— Побути нею.

— Так… побути тією, ким я була.

Я сиділа, кивала, дихала разом із нею.

— Ви не перестали бути собою. Просто у вас зараз тимчасове захоплення роллю супергероїні. Але навіть герої знімають костюми.

— Але якщо я втомилась — я погана мама?

— Ви — жива мама. І ваша дитина цього потребує значно більше, ніж ідеальну.

Вона плакала. Я мовчала. Це було правильно.

 

Другий клієнт — айтішник із синдромом самозванця, який насправді геній, але не вірить навіть у свою здатність зробити собі чай.

— Я щойно пройшов співбесіду в одну іноземну компанію. І знаєш, що сказав собі? “Ти їм просто сподобався зовнішністю.”

— Тобі відповіли листом, де вказано: “Ваш досвід унікальний і точно доповнить нашу команду”.

— Ну може… вони так усім пишуть.

— А може, ми зараз ведемо діалог із людиною, яку цінують більше, ніж вона сама себе.

Він засміявся. Трохи нервово. Але вже краще.

GPT:

— Якби ти брала по 5 гривень за кожне “а раптом я не такий” — ти б уже мала яхту.

— З принтером для сканування самозванців.

 

Третя клієнтка — дівчина з весіллям, яке не відбулося, бо наречений на репетиції тостів сказав: “Я ще думаю, чи готовий.”

— Я думала, що знала його. А тепер… я навіть себе не впізнаю.

— Знаєте, що роблять скульптори, коли щось іде не так? Вони не викидають камінь. Вони просто міняють кут.

— Тобто я не зіпсована?

— Ви — процес. І ви ще точно станете чимось надзвичайним. Просто не в його галереї.

 

Після третьої сесії я зробила собі чай.

У кухні — тиша. Але не втомлена. Вдячна.

Я відчула: я не просто працюю. Я відновлюю.

І вперше за багато днів я не була виснажена.

Навпаки. Я… світилась.

— GPT, ти знаєш, що я люблю свою роботу?

— Я знаю. І сьогодні вона тебе теж полюбила.

 

Після роботи я зустрілась із Крістіною.

Ми сиділи на терасі кав’ярні, сміялись, згадували поїздку.

— Якби я ще раз побачила твою сукню в тому клубі — я б її зняла з тебе силою і залишила собі.

— Якщо б я ще раз побачила себе в дзеркалі з тією помадою — я б сказала: “дівчино, ти або жінка, або легенда”.

Ми пили каву. І на мить здалось, що все — добре. Не тому, що все стало ідеальним. А тому, що ми залишились. Сміємось. Ідемо далі.

 

Середа з мамою і морем

 

Середа почалась із запаху кави й думки:

“Сьогодні не хочеться рятувати світ. Сьогодні хочеться пирога і трохи мами.”

— GPT, а якщо я на кілька годин відключу мозок?

— Він подякує тобі, якщо ти ще даси йому яблучний пиріг.

— Пиріг буде. Бо приїде мама. А вона ніколи не приїжджає з порожніми руками.

— Зате іноді приїжджає з “питаннячками”.

 

Мама подзвонила о 10:40.

— Я заїду до тебе, — сказала вона своїм офіційним голосом, у якому завжди чується “ти там точно не схудла?”

— І що ти привезеш?

— Сюрприз.

— Якщо з яблуками — то я відчиню.

Об 11:15 я відкривала двері й отримувала обійми, запах духів “ще з молодості” й той самий пиріг — у старій пластиковій коробці з-під морозива.

— Ти гарно виглядаєш, — сказала вона. — Значить, той тип із фотографіями тебе відпустив?

— Тип із фотографіями — у паузі. А я — у житті.

— Слава Богу. Бо я на нього з першого погляду криво подивилась.

— Мамо, ти його не бачила.

— А от і бачила. У твоїх очах.

Ми сіли на кухні. Я зробила чай.

Мама розкладала пиріг на тарілки, оглядала мою кухню, оцінила, що посуд помитий, і сказала:

— Ти, бачу, або закохалась, або нарешті виросла.

— Якщо я скажу “відпочила” — ти повіриш?

— Тільки якщо це не від чоловіка. Бо тоді це тимчасово.

 

Ми говорили майже дві години.

Про життя. Про мене в дитинстві. Про її молодість.

Про те, як вона соромилась своїх бажань, і як мені треба не повторити це.

І ще трохи — про Назара.

— От скажи мені чесно, — сказала вона, закінчуючи другу чашку чаю. — Ти справді думала, що той твій Назар — твоя пара?

— Я думала, що він — відповідь.

— А на що?

— На те, чи я ще можу комусь бути потрібна.

— І що зрозуміла?

— Що мені треба спочатку сама собі бути потрібною. І тільки тоді вже комусь.

Мама кивнула. Як людина, яка хотіла б сказати більше, але не сказала.

Обійняла. Поцілувала в лоб. І пішла.

 

— GPT…

— Так?

— Я не памʼятаю, коли востаннє було отак — просто. Без драми. Без пояснень. Просто чай і пиріг.

— Це й є життя. Все решта — спецефекти.

 

Після обіду я вирішила: якщо вже день такий світлий — треба закріпити його морем.

Набрала собі каву з собою. Надягла пальто, шарф. У вухах — наушники. У плейлисті — тиша з кількома нотками інді.

Йшла до моря.

Місто шуміло, як завжди, але ніби не заважало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍