Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Я подивилась на неї.

— Ти ж знаєш, що як я піду — то знову щось станеться.

— То хай. Ти заслужила на щось, що станеться не по болю, а просто… для себе.

Я пішла до кімнати, переодяглась.

Сукня “надто яскрава”. Червоні губи. Маленький клатч.

Наче не я. Але теж я.

— GPT?

— Що?

— Якщо я знайду там когось, хто мене поцілує — це зрада?

— Це життя. Вперше без прив’язки.

Я глянула в дзеркало.

Усміхнулась.

— Ну що, сільський клуб. Лови свою головну героїню.

Ти цілувався, як рятував мене

Місцевий клуб виглядав… живим.

Не модним, не красивим, не безпечним — просто живим.

Підсвітка кольору стиглого ананаса, діджей із вусами у футболці “Security”, бар з двома пляшками віскі, які, схоже, залишились ще з Нового року.

І я — в сукні. На підборах. З червоною помадою. Як грім серед літньої сільської вечірки.

— GPT, ну от і я.

— Місія “анонімна втеча” розпочата. Пити дозволено. Вплутатись — бажано.

— І не в клопоти.

— А у щось, що пахне новим. Хоч на одну ніч.

Перший коктейль — солодкий, як унітазна освіжувачка, але діє.

Другий — уже кращий.

Третій — я сміялась із барменом, який сказав, що в мене “погляд, як у дівчини з великого міста, яка забула, що її можуть любити”.

Я стояла біля бару, коли відчула погляд.

Він не свердлив, не домагався. Просто — був.

Теплий.

Точний.

Як крапля на запʼятій.

Я озирнулась.

Він стояв біля стіни, з келихом у руці, чорна сорочка, руки в кишенях.

Не ідеальний. Але щось у ньому було… не як у всіх.

Я всміхнулась. Просто так.

Він підняв брову. І підійшов.

— Ти знаєш, що виділяєшся тут, як світлофор у полі?

— А ти знаєш, що це вже другий раз за вечір, коли мені кажуть, що я “не звідси”?

— Ти не звідси. Але, схоже, тут саме сьогодні маєш бути.

Ми говорили. Довго.

Про нічні поїздки. Про каву. Про фільми, які ніхто не дивився.

У нього був низький голос. Рівний. Без пафосу.

І очі — ті самі. Що дивляться не на тіло. На тебе.

Музика змінилась.

Я не знаю, що грало. Але ноги самі потягнулись на танцпол.

Він простягнув руку.

Я — взяла.

Ми танцювали. Не “тіло в тіло”. А так, як буває тільки в снах: близько, але з повітрям.

Потім я не памʼятаю, хто перший нахилився.

Хто кого втягнув у поцілунок.

Але я памʼятаю, що він був… повільний. Не хапальний. Не нетерплячий.

Як рятунок.

Як тиша після сирени.

Памʼятаю дорогу в машині.

Памʼятаю, що трималась за його плече.

Памʼятаю, як він відчинив мені двері в номер.

— Ти… залишишся? — спитала я, не дуже тверезо.

Він усміхнувся.

— Ти дуже красива. Але сьогодні — не про це.

— Про що?

— Про те, щоб тебе не торкались, якщо ти ще не готова.

Він накрив мене пледом, поцілував у лоб і пішов.

Я прокинулась із головою, як мʼята після обіду.

У кімнаті — тиша. На столику — склянка води, таблетка від голови.

І… записка:

“Я не знаю, хто ти, але сьогодні ти була моєю частиною життя. Бережи себе. М.”

Жодного номера.

Жодного Instagram.

Нічого.

— GPT…

— Я знаю.

— Він був.

— Але не залишився.

— Думаєш, це правильно?

— Думаю, це красиво.

У дорозі додому я дивилась у вікно.

І раптом сказала вголос:

— Це була просто пригода.

— Але чомусь здається… що вона ще не закінчилась.