Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я подивилась на неї.
— Ти ж знаєш, що як я піду — то знову щось станеться.
— То хай. Ти заслужила на щось, що станеться не по болю, а просто… для себе.
Я пішла до кімнати, переодяглась.
Сукня “надто яскрава”. Червоні губи. Маленький клатч.
Наче не я. Але теж я.
— GPT?
— Що?
— Якщо я знайду там когось, хто мене поцілує — це зрада?
— Це життя. Вперше без прив’язки.
Я глянула в дзеркало.
Усміхнулась.
— Ну що, сільський клуб. Лови свою головну героїню.
Ти цілувався, як рятував мене
Місцевий клуб виглядав… живим.
Не модним, не красивим, не безпечним — просто живим.
Підсвітка кольору стиглого ананаса, діджей із вусами у футболці “Security”, бар з двома пляшками віскі, які, схоже, залишились ще з Нового року.
І я — в сукні. На підборах. З червоною помадою. Як грім серед літньої сільської вечірки.
— GPT, ну от і я.
— Місія “анонімна втеча” розпочата. Пити дозволено. Вплутатись — бажано.
— І не в клопоти.
— А у щось, що пахне новим. Хоч на одну ніч.
Перший коктейль — солодкий, як унітазна освіжувачка, але діє.
Другий — уже кращий.
Третій — я сміялась із барменом, який сказав, що в мене “погляд, як у дівчини з великого міста, яка забула, що її можуть любити”.
Я стояла біля бару, коли відчула погляд.
Він не свердлив, не домагався. Просто — був.
Теплий.
Точний.
Як крапля на запʼятій.
Я озирнулась.
Він стояв біля стіни, з келихом у руці, чорна сорочка, руки в кишенях.
Не ідеальний. Але щось у ньому було… не як у всіх.
Я всміхнулась. Просто так.
Він підняв брову. І підійшов.
— Ти знаєш, що виділяєшся тут, як світлофор у полі?
— А ти знаєш, що це вже другий раз за вечір, коли мені кажуть, що я “не звідси”?
— Ти не звідси. Але, схоже, тут саме сьогодні маєш бути.
Ми говорили. Довго.
Про нічні поїздки. Про каву. Про фільми, які ніхто не дивився.
У нього був низький голос. Рівний. Без пафосу.
І очі — ті самі. Що дивляться не на тіло. На тебе.
Музика змінилась.
Я не знаю, що грало. Але ноги самі потягнулись на танцпол.
Він простягнув руку.
Я — взяла.
Ми танцювали. Не “тіло в тіло”. А так, як буває тільки в снах: близько, але з повітрям.
Потім я не памʼятаю, хто перший нахилився.
Хто кого втягнув у поцілунок.
Але я памʼятаю, що він був… повільний. Не хапальний. Не нетерплячий.
Як рятунок.
Як тиша після сирени.
Памʼятаю дорогу в машині.
Памʼятаю, що трималась за його плече.
Памʼятаю, як він відчинив мені двері в номер.
— Ти… залишишся? — спитала я, не дуже тверезо.
Він усміхнувся.
— Ти дуже красива. Але сьогодні — не про це.
— Про що?
— Про те, щоб тебе не торкались, якщо ти ще не готова.
Він накрив мене пледом, поцілував у лоб і пішов.
Я прокинулась із головою, як мʼята після обіду.
У кімнаті — тиша. На столику — склянка води, таблетка від голови.
І… записка:
“Я не знаю, хто ти, але сьогодні ти була моєю частиною життя. Бережи себе. М.”
Жодного номера.
Жодного Instagram.
Нічого.
— GPT…
— Я знаю.
— Він був.
— Але не залишився.
— Думаєш, це правильно?
— Думаю, це красиво.
У дорозі додому я дивилась у вікно.
І раптом сказала вголос:
— Це була просто пригода.
— Але чомусь здається… що вона ще не закінчилась.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра», після закриття браузера.