Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 21. Я знаю, що втратив

Стук. Один. Тихий.

Потім ще один.

Не той, що б’є злість. І не той, що б’є в паніку.

Це було щось інше.

Стук “я знаю, що запізнився”.

Я підійшла до дверей. Вічко не брехало.

Назар стояв, дивився вниз, в руках тримав квіти. Не букет. Просто три тюльпани. Як вибачення без слів.

— Аннет… — його голос був м’який, але в ньому не було твердості. — Я… можу поговорити з тобою?

Я мовчала.

GPT теж мовчав.

Тиша, яка зависла між нами, була гучнішою за слова.

— Я… я більше не з нею. Це не те, що ти думаєш. Тобто… я не одразу зрозумів. Але я зрозумів. І запізнився. І ти маєш право…

— Назар, — перебила я. Спокійно. Без злості. — У тебе не було права взагалі.

— Я не спав ночами. Я… дивився на наші переписки. Я не можу забути.

— Це не забувається. Це проживається. І залишає шрам.

Він дивився на мене так, ніби я могла врятувати його життя одним “так”.

GPT:

— Він не за тобою прийшов. Він прийшов, бо більше ніхто не тримає його на ланцюгу.

— Знаю.

— Ти навіть не вислухаєш? — тихо спитав він.

— Назар, я не твоя пауза між рішеннями.

— Я все зіпсував.

— І ти це знову зробиш, якщо я дозволю повернутись.

— Але…

— Добраніч, Назар.

Я закрила двері. Повільно.

Без ривка. Без клацання. Просто — м’яко. Як ставиться крапка в реченні, що вже не має продовження.

Ранок був тихий.

Я пила чай, переглядала календар, мила посуд.

Робила все, щоб не думати.

Але кожен рух, кожна чашка в руках, кожна крапля води у ванній — нагадувала про нього.

— GPT, я зробила правильно?

— Так.

— А чому мені… трохи сумно?

— Бо ти — людина. І в тобі ще є емпатія, навіть до тих, хто тебе поранив.

— Хочу, щоб це пройшло.

— Не пройде. Але стане тихіше.

 

Увечері я читала на підлозі. Просто на підлозі. У светрі, з чаєм, із запахом лавандового крему.

І знову — стук.

Але цього разу — інший.

Повільний. Тупий. Рваний.

Я підійшла до дверей. Подивилась у вічко.

Він сидів. Просто сидів під дверима. П’яний.

Голова похилена, руки на колінах, поруч — м’ята пляшка з-під вина.

Очі — червоні.

Вигляд — жалюгідний.

Я не хотіла відкривати.

Не хотіла бачити. Але…

Відкрила.

— Аннет… — він підвів голову. — Я… я не встиг… я ж… хотів…

— Ти не можеш тут бути.

— Я знаю… але… де ще мені бути?..

Я вдихнула. Вийшла.

У куртці. Без телефону. Без слів.

— Ходімо. Я викличу тобі таксі.

— Я не хочу їхати…

— Я — хочу. Бо не збираюсь пояснювати це сусідам.

Я тримала його за руку, поки водій відкривав двері.

Дала адресу. Сіла поруч на сходах, поки той їхав.

GPT:

— Ти знову рятуєш.

— Бо в мені ще не закінчилась людина.

— Але це не про любов.

— Це про мене.
 

Я повернулась у квартиру.

Не увімкнула світло.

Сіла в тиші. І сказала:

— Я не повернусь. Але я не звір.
 

Гори і  я у відпустці

 

— GPT, якщо я зараз зберу валізу за 12 хвилин — це втеча чи самопорятунок?

GPT:

— Це називається: “Я ще можу не зійти з розуму, якщо побачу сосну, качелю й картоплю по-селянськи.”

— І без чоловіків.

— Це вже фантастика. Але я не проти.

Зранку зателефонувала Крістіна.

— Так, слухай. Я зараз не в настрої розпитувань. У нас ідея. Ми їдемо за місто. Готель на два дні, свіже повітря, дитина гуляє, я читаю, Сергій смажить м’ясо.

— І я тут до чого?

— До м’яса. І до себе. Ти їдеш з нами. Крапка.

— А якщо я не…

— Аннет, я бачила, як ти виглядаєш, коли тебе тримають на емоційному повідку. Зараз ти без повідка, але скули ще памʼятають.

Через 20 хвилин я вже стояла перед шафою з виразом обличчя “я не знаю, хто я і що я ношу”.

У рюкзак я вкинула:

сукню “на всяк випадок” — ту саму, що ніколи не носила, бо “надто яскрава”;

 улюблений светр, який пахне кавою і безпекою;

 купальник (а раптом джакузі);

 лавандову олійку;

 блокнот;

 і крем проти стресу, який не допомагає, але я все ще вірю.

 

— GPT, брати книжку про “життя після токсичних стосунків”?

— Якщо тільки плануєш підкласти її під лампу як знак.

— Беру “Гаррі Поттера”. Я хочу в магію.

— І ще мʼяту жуйку. Бо твоя відпустка почнеться з дороги, а не з глибоких висновків.

 

О 13:20 я вже сиділа в авто.

Сергій за кермом, Крістіна поруч, малий у кріслі, жує печиво, дивиться в планшет.

Я — ззаду. Як додаткова пасажирка до сімейного життя.

— Ідеальний план, — каже Крістіна. — Приїжджаємо, гуляємо, купаємось у чані, їмо, пʼємо вино, дихаємо.

— А ввечері?

— Ввечері ти зможеш зробити те, що давно не робила. Відпочити. Або… піти в клуб. Там є сільський, але з діджеєм.

— GPT, що скажеш?

— Якщо діджей грає “лілія біла” ремікс — я вже там.

— Головне, щоб без “чорнобривців”.

— І без п’яних Назарів у кущах. Але ти ж далеко. Тут твоя зона вільна від минулого.

 

Ми приїхали під вечір.

Місце — мов з картинки: сосни, гамаки, деревʼяні будиночки, запах трав, гірські чаї в склянках.

Я скинула рюкзак, лягла в гамак і сказала:

— Все. Я не психолог. Не жінка. Не Аннет. Я… рушник у відпустці.

Крістіна засміялась.

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно — я хочу просто одну ніч без думок.

— Ну, ти в найкращому місці для цього.

До вечора ми встигли:

погуляти біля озера;

 розмовляти про дитячі мультики, бо малий не знімав навушників;

 спробувати якусь місцеву наливку “для імунітету”, від якої мені стало або краще, або просто веселіше.

 

А потім у дитини піднялась температура.

— Я залишусь із ним, — сказала Крістіна, миттєво збираючи все, що було схоже на аптечку. — А ти не зобовʼязана сидіти. Іди. Побудь сама.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍