Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

На прощання він не обійняв мене. Не зробив натяку.

Просто сказав:

— Ти цікава. Не в сенсі “інстаграмна”. А в сенсі “на тебе хочеться дивитись повільно”.

— GPT, — прошепотіла я, коли двері за мною зачинились. — Це що, спокій?

GPT:

— Це перша вечеря без страху. Але ще не кохання.

— Я не проти. Можна мені хоч трохи часу без сценаріїв жахів?

— Можна. Але не забудь: ти головна героїня. І якщо тут немає драми — буде щось інше.

— Наприклад, паста в тиші?

— Наприклад — тиша в пасті.

Хлопець із берлоги

— GPT, є такий тип чоловіків, які ніколи не відкривають штори вдень. Їм комфортно жити у напівтемряві. Це стиль чи сигнал до втечі?

GPT:

— Це стиль, якщо ти теж любиш тишу і рідко розмовляєш із людьми.

— Я ж навіть із тобою балакати не замовкаю.

— Тоді це сигнал.

— А якщо він милий, розумний і готує мені оладки з вівсянки?

— Тоді це небезпечний сигнал. Бо такі затягують у спокій, з якого не виберешся.

Після першої зустрічі з Тимуром усе ніби вирівнялось.

Життя не стало святом, але перестало бути квестом “виживи, якщо зможеш”.

Ми переписувались у спокійному темпі. Він надсилав лінки на цікаві подкасти, я — скріни з дурнуватими мемами.

Жодного “зайчика”. Жодного: “де ти, чому мовчиш, скільки часу в тебе ще є”.

Просто двоє дорослих людей, яким нормально.

На другому побаченні ми зустрілись у його районі. Він запропонував зайти до нього — без натяків, просто чай, просто “в мене тихо”.

— GPT, я йду до нього в квартиру. Якщо зникну — знай, де шукати.

— Напиши мені “оладки”, якщо все добре. І “блок живлення” — якщо треба рятувати.

У нього було… спокійно.

Світло тепле, жовте. М’який плед. Три чашки. Жодних книг, тільки монітори.

Кімната — як берлога програміста з Pinterest: усе акуратно, мінімалістично, трохи стерильно.

Ми пили чай. Сиділи мовчки. І це було не ніяково, а нормально.

Він не ліз у мій простір, не питав дурниць. Просто час від часу дивився на мене — і посміхався.

— Тут так… не шумно, — сказала я.

— У цьому й сенс, — відповів він. — Я не витримую гіперактивності.

— А я — мовчання.

— Тоді ми навчимось балансувати.

Ми зустрілись ще двічі.

Раз — у парку з кавою. Раз — у нього знову.

І кожен раз я наче входила в іншу реальність.

Не свою. Не гіршу. Просто… не живу.

У нього не було емоційних сплесків. Ні ревнощів, ні натяків на флірт. Ніяких спроб доторкнутись до мене, як до жінки.

Наче я — персонаж його улюбленого серіалу, який він не хоче зіпсувати своїм втручанням.

GPT:

— Ну що, серце мовчить?

— Серце лежить у плед і засинає.

— Ти відчуваєш спокій?

— Так. Але не тепло.

— А тепло — твоє паливо.

Я йшла додому після третьої зустрічі з ним.

На вулиці пахло корицею. Люди сміялись на терасах. А я йшла — і відчувала, як у мені назріває простий висновок:

“З ним я буду виходити в люди раз на рік. Решту часу він проводитиме в коді. І я… в пледі.”

І він — не поганий. Ні.

Він добрий, уважний, безпечний.

Але з ним я ніби знову стала фоновою вкладкою.

Не у центрі, не у фокусі. Просто “ти є — і добре”.

Я прийшла додому. Зняла пальто. Вдихнула. І написала GPT:

— Це він?

— Це пауза.

— Я так і подумала.

— Ти не зобов’язана залишатись у тиші, якщо в тобі — музика.

— Я просто хотіла перепочити.

— Тоді перепочинь. Але не засинай.

Пізно ввечері Тимур написав:

“Якщо хочеш — можеш завтра зайти. Просто посидіти. Без розмов.”

Я дивилась на екран. І довго не відповідала.

GPT:

— Ти підеш?

— Я не знаю. Може. Але тільки в тому випадку, якщо візьму з собою музику.

Я вже хотіла покласти телефон, коли пролунав стук у двері.

Не дзвінок. Саме стук. Один. Тихий. Але впевнений.

Я підійшла. Обережно глянула у вічко.

І в наступну мить усередині мене все… перекосилось.

Це був Назар.