Лана Міра - Gpt, як знайти нормального?, Лана Міра

Розділ 20. Місце, де ти був

— GPT, ти колись відчував, що от-от станеться щось важливе, але ти ще не знаєш — приємне це буде чи черговий трилер?

GPT:

— Так. Щоразу, коли ти пишеш “всього лиш кави” і виходиш із дому нафарбована, як на Оскар.

— А ти в мене уважний.

— Сьогодні — твій маленький вихід у шпигунському стилі?

— Сьогодні — я йду на полювання. І сподіваюся, що нічого не зловлю.

 

Тимур скинув звіт ще зранку.

Короткий, сухий, як самі айтішники, — але чіткий:

“Одна і та ж IP-адреса кілька разів заходила в Instagram, коли ти була онлайн. І вона завжди зʼявлялась із точки доступу в кафе на Богдана Хмельницького. Там хороший Wi-Fi. І камера спостереження.”

Я прочитала повідомлення двічі.

Потім ще раз.

А потім заварила собі каву — домашню, але “в стилі місії”.

— GPT, поїхали на каву?

— Якщо ти візьмеш ще й сендвіч — це вже буде операція з прикриттям.

 

Кавʼярня виглядала спокійною. Типовий центр міста: модна, з деревʼяними столами, великими вікнами і трьома фітнес-мамами, які обговорювали курси самореалізації.

Я сіла ближче до вікна. Замовила еспресо й мʼятний чай.

Розклала телефон, блокнот, зробила вигляд, що працюю.

Але насправді дивилась. Уважно.

Чоловік біля входу — в костюмі, з ноутом.

Не він.

Пара в кутку — закохані.

Не він.

Офіціант.

Не він.

GPT:

— Ти вже тричі глянула на хлопця в синій куртці.

— В нього щось є.

— У нього просто гарна щелепа. Він не маніяк.

— Але краще перестрахуватись.

Я сиділа пів години. Ніхто не підійшов.

Ніхто не подивився в очі довше, ніж треба.

Ніхто не виглядав так, ніби знає мою квартиру зсередини.

 

Я вийшла, коли чай закінчився, а паранойя залишилась.

Йшла повільно. У вухах — музика. У думках — пустота.

GPT:

— Нічого?

— Нічого.

— Це добре?

— Не знаю. Я чекала щось побачити. А коли нічого не сталося — наче провалилась у дірку.

— Це не дірка. Це пауза.

 

Вдома я зняла пальто, взяла телефон і побачила нове повідомлення.

Без імені. Без фото. Просто — рядок:

“Ти не викликаєш більше емоцій. Перелякана жінка — це не те, що мене заводить. Живи, як хочеш. Побачимо, чи ти ще мені потрібна.”

Я прочитала. Раз. Два. Три.

І вперше… нічого не відчула.

— GPT.

— Я тут.

— Він зник?

— Поки що. Але не тому, що ти втекла. А тому, що ти стала не цікавою для його гри.

— І що мені з цим робити?

— Нарешті трохи пожити.

 

 Режим: пауза

 

— GPT, у мене дивне запитання: а якщо в моєму житті зникли маніяки, переслідування, повідомлення з погрозами… то що тепер — варити борщ?

GPT:

— Якщо після трилера ти вариш борщ — це вже не звичайна страва. Це акт свободи.

— А якщо я не люблю борщ?

— Тоді запиши новий план: “Жити. Просто жити. Без соусу терору.”

 

Було тихо.

Так тихо, що я кілька разів перевірила, чи точно телефон не в “авіарежимі”.

Ніхто не писав. Навіть мій старий знайомий із ніком “Привіт, ти гарна” не з’являвся.

Жодних листівок.

Жодних фото.

Жодного “зайчика”.

Я прибрала вдома. Навела лад у шафі. Випрала речі, які лежали тиждень у кошику, бо я “не встигала”, хоча просто не хотіла торкатись до життя.

Нарешті зʼявилась тиша, яку я собі колись бажала.

І вона мене дратувала.

 

— GPT, а може, він просто образився?

— Це був не флірт. Він не мав права розраховувати на твої емоції.

— Але я відчуваю, ніби… щось пішло. І мені нудно.

— Це симптом “після шторму”. Коли ти звикаєш до бурі, штиль здається підозрілим.

Я зробила чай. Сіла на підвіконня.

Просто дивилась на вулицю.

Уперше — без плану втечі, без сценарію захисту, без тривоги.

І тут…

Прийшло повідомлення.

Не те. Не від “нього”.

Тимур:

“Якщо хочеш — можемо побачитись. Я теж люблю каву. Але без стеження.”

Я усміхнулась.

— GPT, у нас, здається, зʼявився новий кандидат.

— Він — номер 8. Айтішник, інтелектуал, зі стабільним Wi-Fi.

— І з очима, які не шукають вікон моєї квартири.

— Ти згодна?

— Я згодна. Але без обіцянок. Просто кави. Просто спокій.

Перед зустріччю я пів години крутилась біля дзеркала.

Не тому, що хотіла сподобатись. А тому, що не розуміла, як одягатись на побачення, яке не виглядає як побачення.

— GPT, я виглядаю як “нейтральна дівчина без страхів”?

— Ти виглядаєш як “не дайте мені ще раз встряти в трилер”.

— Прекрасно.

— Ідеально. Сексуальною параною пахне.

Я вдягла світлу сорочку, джинси, пальто, кросівки. Без каблуків. Без червоної помади.

Просто людина. Просто Аннет.

 

Ми домовились зустрітись біля “третього дерева за фонтаном”.

Я прийшла на 5 хвилин раніше. І, поки чекала, спостерігала за парою літніх людей, які ділилися одним тістечком на двох.

Усміхнулась. Потім — подивилась убік. І побачила Тимура.

Він ішов спокійно. Без поспіху. У темній куртці, з легким рюкзаком. Без навушників.

Просто дивився на мене. І усміхався.

— Привіт, — сказав. — Ти виглядаєш… дуже реально.

— Це комплімент?

— У нашому світі — найвищий.

— Ну, тоді ти виглядаєш так, ніби щойно оновив усі системи.

— Це правда. Я навіть видалив старі кеші.

Ми пішли в кавʼярню поруч. Вона була тиха, з приглушеним світлом і гіпсовими ліпнинами на стелі.

Тимур замовив чорний американо. Я — капучино з мигдальним молоком.

Класика.

— І ти справді не боїшся виходити з дому? — спитала я.

— Я не дуже люблю людей. Але іноді…

— Іноді?

— Інколи зʼявляються винятки.

Ми сиділи майже годину.

Говорили про фільми, дивні випадки з підтримкою клієнтів, про штучний інтелект, який у певний момент виявиться більш емоційним, ніж реальні люди.

І я ловила себе на думці:

“Це не тривога. Це… рівень.”

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍