Маріанна Ласкава - Одна ніч з тобою змінить Все, Маріанна Ласкава

РОЗДІЛ 22

Вікторія.

Всі ці дні ми гуляли без перерви — він показував усе, що було справді варто побачити. Кожен закуток міста став для нас новим відкриттям: старовинні провулки, кав’ярні з ароматом свіжого еспресо, парки, де навіть у липеньському спеку панувала прохолода під деревами. Він не скупився на увагу — квіти, які купував просто так, не лише окремий букет, а то й дві троянди між чашками кави, подарунки — невеличкі, але завжди точні в обранні, ніби знав наперед, що мені сподобається. Трохи одягу, про який я і не думала купувати, але тепер уже не уявляю шафи без тієї блузки, що він обрав. І сувеніри — адже треба ж дівчатам щось привезти, щоб не виглядати "безруким". Дивно, що дівчатка мовчали. Звично, ще до того, як я встигла б хоч щось розповісти, мені б уже телефон розірвали повідомленнями типу: "Ну ЩО? ЯК?" Але нічого. Ніби вони все вже знали. Мабуть, так і є. Тільки-но повернуся — чекає допит з питанням "Хто це?" і "Як довго?". Але добре, що є подарунки — може, хоча б частково, зм'якчу їхні серця. Хоча... потім розберуся. Не будемо казати зараз про погане. Після всього дня, повного емоцій і вражень, була вечеря — затишна, майже домашня, при свічках, з фірмовою стравою місцевого ресторану, яку він наполягав пробувати. Потім — фільм. Не гучний хіт, а щось спокійне, лагідне, наче підтримуючи настрій вечора. Я вмостилася на дивані, голова сама знайшла його плече, і ось так, під легке мурмотіння голосів на екрані, почала клапати очима.

І от, у п’ятницю ввечері — коли я після душу вийшла на балкон, щоб трохи остудити розбурхані думки, опанувати себе перед сном — він раптом підійшов ззаду. Безслідно, як той вечір. Обійняв, пригорнув, ніби хотів переконатися, що все справді добре. І запитав тихо, наче боявся порушити тишу:

— Все добре?

Його руки — теплі, надійні. Дихання ледве чутне на моєму волоссі. Балкон, темрява, мерехтіння вогників міста вдалині. І це питання, яке насправді означало: "Ти в порядку? Ми в порядку?" На якусь мить забулася. Просто кивнула, бо голос, раптово, зник кудись

- так, а що?

- Ні, нічого, все добре просто не хочеться повертатися додому

- вірю, тут гарно, а коли наш виліт?

- завтра вранці, увечері будемо вдома

- це добре, напевно.

- Так.

- Єгор а в чому річ?

- знаєш я хотів це якось особливо зробити, але все якось не так.. тому скажу як є, тому що більше чекати не можу

- Так, Болтов, що таке?

- я не знаю як тобі це сказати

- кажи як є

- Гаразд..

І він замовк

- Ну і?

- Ти ж знаєш, що в мене є до тебе почуття.

- здогадувалася

- ну ось, я знаю що ти боїшся дати нам шанс тому що думаєш що я тебе кину коли поїду через цей місяць

- допустимо

- ну ось по-перше я вирішив залишитися тут, допомагати Дімі і плюс відкрити свій бізнес тут, коли будеш потрібно, то їздитиму у відрядження, але потім назад сюди, до тебе, тому що довго без тебе я не зможу

- Ти серйозно?

- як ніколи, але це ще не все.

- а що ще..

- зараз побачиш

І він пішов у кімнату і повернувся від туди з маленькою коробочкою і дав її мені:

- відкривай

- Але.

- Давай

І я відкрила а там було ... капець там реально було КІЛЬЦЕ. Я була в шоці і все, що змогла завантажити:

- Болтов Ти що ріхнувся?

- цілком можливо

- я..я в шоці

- розумію, але все ж таки щось скажи

- це не вчасно Єгор.. для цього ще рано.. і...

- я знаю, але я це все ще не пропозиція і я не вимагаю відповіді зараз, я дам тобі час подумати і звичайно потім спитаю як слід але хочу щоб воно було у тебе щоб ти знала чого я хочу.. і як хочу

- але в нас навіть відносин нормальних не було

- Так, але будуть, якраз зараз я і хочу щоб ти погодилася бути моєю офіційною дівчиною і будувати зі мною відносини

- Ти серйозно?

- так

На це я замовкла, такого я не чекала, ну принаймні обручки, хоча це ще і не пропозиція, і вирішила відповісти:

- Єгор давай так, мені потрібно час подумати, тому відповідь свою я скажу завтра коли ми будемо біля мого будинку, добре? але не зараз, зараз я не готова  на таке тобі дати відповідь

- добре, я згоден на це.

- Дякую

На це він лише притис мене до себе і поцілував мене ніжно , і обіймаючи тихо сказав:

- а тепер пішли спати

- Пішли

І ми пішли спати.

Вранці ми мовчки зібрали речі. Ніхто не хотів порушувати цю ніжну тишу — якби хтось заговорив, усе могло стати занадто реальним. Я обережно поклала кільце в маленький внутрішній відсік сумочки, прямо біля телефону, ніби щоб він завжди знав, що тепер носить мене при собі. Ще трохи — і я могла б подумати, що все це сон. Справжнє життя не може так раптово змінитися, правда? Я була досі в шоці від його витівки — від цього безглуздого, чудового моменту, коли він опустився на одне коліно, і світ навколо затремтів. Але разом із шоком прийшла ясність: він справді хоче провести зі мною усе своє життя. І це було важливіше за будь-що. Я розуміла, що цілком усе — його минуле, його таємниці, його страх перед тим, що скажуть інші — було заради того, щоб бути зі мною. Щоб мати право називати мене своєю.

І саме в цей ранковий, ще не прокинутий момент, я прийняла для себе рішення. Не словами, не запитаннями, а просто внутрішньою згодою: я йду з ним. Усе, що буде далі — я прийму. Бо це варте того. Ми поснідали — спокійно, наче нічого не сталося. Чашка чаю, тости, сміх — той же, що й завжди, але тепер усе виглядало трохи інакше, мовби після такого дня все отримало новий колір. Потім поїхали до магазину — купувати подарунки моїм рідним і подругам. Він наполегливо допомагав обрати кожну дрібничку, ніби хотів, щоб вони відчули часточку нашого щастя. І ось — аеропорт. Контроль, посадка, політ. Ми зайняли місця, і ніхто з нас не сказав жодного слова аж до самого кінця польоту. Тільки мовчазний дотик долоні через весь рейс — і нічого більше. Досить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍