Sancho Pansa - Sector C, Sancho Pansa

Хлопці кивнули, не запитуючи зайвого. Вони вибралися через розбите вікно, безшумно ступаючи по розкиданому склу, і розчинилися в темряві нічного Парижа. Влад і Даня рухалися швидко, але обережно. Будівля кишіла солдатами. Вони просто проходили повз, не привертаючи до себе уваги, ніби самі були частиною цього пекла. Але все пішло не так. Перед ними встав Лоран Дюваль. Його костюм був ідеально відпрасований, темно-синій піджак гарно сидів на плечах. Волосся — ідеально зачесане назад. А в очах блищав холодний спокій. Влад завмер. А потім зірвався. Він кинувся вперед, але його одразу схопили двоє солдатів, втиснувши обличчям у стіну. Даня зробив крок назад, намагаючись ухилитися, але отримав сильний удар прикладом в живіт. Він зігнувся, впав на коліна, задихаючись.

 Мене не перестає дивувати ваша зухвалість, — спокійно промовив Дюваль, поправляючи рукав піджака.

Влад плюнув йому під ноги.

 Ти, сука, заплатиш за це.

Дюваль тільки посміхнувся.

 О, Владиславе, ви всі такі передбачувані.

Солдати продовжували бити хлопців. Влад намагався вирватися, але отримав удар у щелепу, і перед очима потемніло. Даню підняли з землі, різко заламавши руки за спину.

 Думаю, Саня буде засмучений, якщо щось трапиться з його друзями, — Лоран кивнув, і хлопців потягли до машини.

Дверцята відчинилися, і їх заштовхали всередину. Мотор загудів, і чорний «Мерседес» розчинився в нічній темряві. Це все бачив Саня, після чого він вийшов до нього на перемови. Саня стояв перед Лораном. Його руки були схрещені на грудях, а очі холодно дивилися на чоловіка, що зруйнував їхнє життя. Він був одягнений у форму вбитих солдатів. Камуфляжна куртка, бронежилет, на плечі — автомат. Здавалося, що він і справді один із них. Лоран стояв навпроти, спокійний і впевнений у своїй перемозі.

 Дай дівчатам і Максу машину. Вони поїдуть.  А ти? — Дюваль примружився, склавши руки за спиною.  Я залишуся. Я ж потрібен вам. Але тільки, якщо всіх відпустиш.

Лоран раптом розсміявся.

 Ти й справді нічого не розумієш, Олександре.

Хлопець не зреагував, його обличчя залишалося незворушним. Лоран наблизився на крок і простягнув руку:

 Домовились.

Саня стиснув зуби. Подивився в очі цьому чоловіку. І потиснув його руку.

    Дюваль клацнув пальцями і його солдати відразу дали ключі від автомобіля, які хлопець передав друзям. Сказавши їм на останок:

Їдьте до Донни, вона допоможе повернутися додому.

Ці слова були останніми, що хлопець сказав друзям. Він знову підійшов до Дюваля і сів машину помахавши на прощання. Його обличчя було серйозним, але по очам було видно всю біль, яку він пережив за ці дні.  Саня сидів у чорному «Мерседесі» поруч із Лораном Дювалем. За вікном Париж залишався позаду. Вулиці були безлюдні, неон вивісок миготів, але Саня не звертав уваги. Його думки були з друзями. Він піджав губи, скосив погляд на Дюваля. Той сидів спокійно, ніби це була звичайна поїздка, ніби нічого не сталося. Незабаром вони під’їхали до старої, облупленої будівлі.

 Вилазь, — коротко кинув Лоран.

Саня неохоче вийшов. На вигляд будівля була покинута: потріскані стіни, розбиті вікна, на даху гнізда голубів. Але щось підказувало, що все не так просто. Як тільки він переступив поріг, все змінилося. Внутрішнє приміщення виглядало ніби з майбутнього. Стіни були гладкими, металевими. Скрізь блищали панелі з сенсорами, величезні монітори мерехтіли цифрами. Біля стін стояли люди в білих халатах, деякі — в чорних тактичних костюмах. Саня йшов першим, вдивляючись у кожну деталь. Його провели довгим коридором, поки вони не зупинилися перед масивними дверима.

 Заходь, — Дюваль вказав на них.

Саня зробив крок вперед. Як тільки він увійшов, двері за ним автоматично зачинилися. Він різко озирнувся. Одна зі стін перед ним стала прозорою. І він побачив Влада і Даню. Вони були у схожій кімнаті, скуто дивилися навколо. Серце Сані прискорилося.

 Що це, бля? — гаркнув він, обернувшись до скла.

Лоран стояв за склом, спокійний, як завжди.

 У тебе є вибір, — його голос був рівним. — Або ти все розповідаєш… або вони вмирають.

Саня насупився.

 Я не знаю, що тобі треба!

Лоран зітхнув, ніби розчаровано:

 Це неправда. Ти просто не хочеш згадувати.

Саня стиснув кулаки.

 Ти думаєш, що я тобі щось скажу?!  Думаю, ти не маєш вибору, — холодно відповів Лоран.  Я вб’ю тебе, суко! — вигукнув Саня, ударивши кулаком у прозору стіну.

Дюваль тільки усміхнувся. І раптом… Кімната, в якій були Влад і Даня, вибухнула. Вогонь, уламки, гучний гул, що віддався у вухах. Саня застиг. Його тіло похололо. Він кліпав, не вірячи у те, що сталося. Ні. Це неможливо.

 Ні… — вирвалось у нього, але голос прозвучав хрипло.

Дюваль спокійно зайшов у його кімнату. Саня різко вихопив пістолет і направив йому в голову. Руки тремтіли. Дюваль навіть не поворухнувся.

 Стріляй, якщо можеш.

Саня стиснув зуби. Палець на курку здригнувся.

 Що?.. — він майже не впізнав власного голосу.

Лоран кивнув у бік ще трьох екранів. На них з’явилися Макс, Маша і Даша. Кожен у окремій кімнаті. Живі.ьСаня відчув, як все в його голові перемішалося.

 Ти… ти брехун! — заволав він, відчуваючи, як у грудях все стискається.

Лоран знову засміявся.

 Ні, Саню. Я — реальність.

Саня дихав важко, хаотично. Він більше нічого не розумів. Тільки одне було важливим.

 Що треба зробити, щоб ти їх відпустив?..

Лоран схрестив руки. І просто посміхнувся.

       Саня стояв перед екранами, кожен з яких відображав його друзів. Серце билося шалено, адже він був свідком жаху, якого не можна було уявити. Лоран, з усмішкою на обличчі, спостерігав за тим, як його плани розгортаються. Всі його друзі були перед ним — Макс, Маша, Даша — у відчайдушному стані. Саня не міг зрозуміти, чому це сталося і чому вони опинилися тут, але зрозумів одне — якщо не діяти, їх більше не буде. Макс на екрані виглядав побитим, його тіло було покрите синцями, і він ледве стояв на ногах. Чорний чоловік, що стояв перед ним, жорстоко бив його, як грушу, не даючи жодного шансу на відсіч. Саня кричав, крик був повний відчаю і безсилля. Він не міг нічого зробити, і кожен удар, який отримував Макс, рвав його душу на частини. Саня не міг змусити себе дивитися, але не міг і відійти. Вся його істота прагнула врятувати друзів, але він був тут, в цій кімнаті, і це було його найбільше випробування. «Тримайся, Максе», — майже шепотів він через зуби, відчуваючи, як кожен удари проходить крізь його власне тіло. Тим часом на іншому екрані з’явилася Маша. Вона була змучена і ослаблена після всього, що сталося. Чорний чоловік потопив її в відрі з водою, змушуючи її дихати тільки коли він того хотів. Потім він бив її, обираючи найболючіші місця, і з кожним ударом Саня відчував, як його власна шкіра розривається від болю за свою подругу. «Не здамося», — думав він, дивлячись на екран. Але він знав, що вони не витримають. І коли той чоловік підняв пістолет і вистрілив в Машу, її тіло впало бездушно на підлогу. Саня стояв, немов камінь, але всередині він відчував, як його серце повільно руйнується. «Марія…» — прошепотів він, не в силах стримувати біль. Далі на екрані була Даша. Її погляд був сповнений рішучості, навіть перед лицем смерті. Вона, здається, не зламалася, але потім, коли чоловік вдарив її, вона впала. Він вбив її, не сказавши жодного слова, її останній погляд був направлений до Саші, ніби він міг зробити щось, аби змінити хід подій. Саня не витримав. Кожен етап її болю і страждань віддавався йому в серці. Його очі почервоніли від гніву і відчаю. Що це за світ, де люди, які навіть не повинні бути тут, страждають так безсило? Саня почав битися в тюрмі своїх думок, піддаючись повному психічному колапсу. «Ти за це заплатиш», — кричав він в голос, ніби його слова могли змінити щось у цьому жахливому світі. Його пальці міцно стискали металеві прути, що обрамляли кімнату. Тим часом двері кімнати відчинилися, і до Сані підійшов Лоран. Він стояв спокійно, розуміючи, що його перемога вже близька. Лоран нахилився до Сані і посміхнувся. «Ти не зможеш це зробити, Саня», — сказав він тихо. Але Саня тільки посміхнувся. Той погляд у його очах був дивний, вже не страх, не гнів, а холодна рішучість. І в той момент, коли Лоран підняв руку, щоб вказати на екрани, Саня кинувся вперед, наче звір, що втратив усе. «Я вб’ю тебе», — кричав він, не розуміючи, що робить, що відбувається. Пістолет вибухнув в його руках, а він стріляв, і кожен постріл не був просто пострілом — це був вираз гніву, зневаги до цього світу і до людей, які ставили його друзів в таку ситуацію. Кожен рух був жорстоким, безумним, як у битві на виживання. Смерть тих, кого він убивав, не була радісною. Вона була холодною, безжальною, і в кожному вбивстві він бачив, як його душа руйнується. Але не було іншого виходу. Йому потрібно було зупинити це. Після того як він вбив всіх, хто стояв на його шляху, він не зупинявся. Він не пам’ятав, скільки часу минуло. Все, що було важливим для нього зараз, це завершити це. Коли Лоран пішов, він схопив пістолет і кинув його у напрямку дверей. В його серці не було жодної милосердя — лише страх, відчай, і необхідність звільнити своїх друзів. «Я всіх вас вб’ю», — думав він, і в кожному його кроці чути було відлуння війни. Завершенням того всього був його крик — відчайдушний, повний крові і болю. Весь його світ стиснувся в один момент. Він не міг повернути того, що сталося. Він тільки міг йти далі, вбиваючи все на своєму шляху, і не думати, що буде після. Саня пробирався темними коридорами, серце билося в грудях, адже він знав, що зараз для нього немає шляху назад. Все, що він пережив, привело його сюди. До моменту, коли він прорвався до серверної, його обличчя було залите кров’ю, але очі були сповнені рішучості та відчаю. Він зненавидів цей світ, який залишив його друзів без жодної надії. У серверній було тихо, але дуже швидко Саня розрізав всі дроти, вимкнувши основне живлення, і все поглинуло темрява. Замість цього, через кілька секунд почало спалахувати червоне світло від резервного генератора, яке давало атмосферу пекла, що потроху накривала все навколо. Лоран не злякався від того, що світло зникло, і навіть не здивувався, коли побачив цей хаос. Але коли він побачив Сашу, який стояв в дверному пройомі, його обличчя змінилося. Саня стояв там, в крові, пістолет і ніж в руках, повний нестримного люті. За ним, корчилися на підлозі солдати, котрі з останніх сил намагалися видихнути, але вже не могли. Це виглядало, як сцена зі справжнього кошмару. Саня не сказав жодного слова. Він просто дивився на Лорана, в його погляді було все: ненависть, біль, порожнеча. «Ти не знаєш, що таке справжній біль, Лоран», — нарешті прорік він, його голос був глухим, похмурим. «Ти не розумієш, що таке бути одному. Як ти жахливо мучишся, коли твої друзі, твої єдині люди, за яких ти готовий померти, залишають тебе. Як ти тренуєшся один, як ти рветься до них, але все, що ти отримуєш — це тільки біль. Ти не відчуваєш це, правда?» Саня зробив кілька кроків до Лорана, і його голос став все глибшим, холоднішим. «Ти думаєш, що ти переміг? Що ти поставив мене на коліна? Ти не знаєш, що таке втратити все і залишитися живим. Але ось я, Лоран. І ти дізнаєшся, що це — бути на моєму місці.» Лоран почав нервово оглядатися, але ще був певний у собі. «Ти можеш отримати все, що хочеш, Саня. Я можу дати тобі багатство, славу, свободу. Я маю все, що тобі потрібно. Ти тільки скажи…» Але Саня вже не слухав. Він був настільки переповнений люттю, що нічого не було важливо. Він почав повільно рухатись до Лорана, його рухи були рішучими й нестримними. Він підняв пістолет і подивився на Лорана, не виказуючи навіть тіні жалю. «Ти думаєш, що я заради цього борюся? За твій брудний світ?» — відреагував Саня. «Ні, Лоран. Я борюся за те, що залишилося. І ти будеш останнім, хто це отримає».  З пістолетом в руці Саня вистрілив в Лорана. Однак, смерть не була швидкою і безболісною. Кожен постріл віддавався гучним звуком у цій тиші, в розпеченому просторі. Лоран відчував, як його тіло розривається, і в його очах з’явився страх. В останні хвилини він запропонував усе, що міг, намагаючись убезпечити своє життя. Але це вже нічого не змінювало. Саня дивився, як Лоран мучиться, і не відводив погляду. Його погляд був холодним і впертим. Це був кінець, це був момент, коли він помстився, і це було єдине, що мало значення. Кров текла по підлозі, розпливаючись навколо. Після того, як Лоран упав, Саня вийшов із серверної, розрізаючи навколишнє обладнання, знищуючи комп’ютери і системи. Він не міг припинити цей хаос. Його гнів, його злість були настільки сильними, що все в кімнатах почало руйнуватися. Кожна клавіша, кожен монітор, кожен компонент — усе звалювалося, ніби цей світ, з яким він мав справу, теж мав піти під землю. Червоне світло від резервного генератора наповнювало повітря, мов кров, що витікає з ран. Саня йшов до виходу, не оглядаючись. Він не міг більше бачити цих технологій, цієї брехливої цивілізації, що намагалась маніпулювати його друзями і використовувати їх. Тепер він знищив це. Тепер він йшов до нового життя, яке мало бути. Він знову був вільним. І він обіцяв, що більше ніщо і ніхто не завадить йому і його друзям. Хлопець піднявся на гору. Саня стояв перед чоловіком в чорному, його серце билося, як скажене. Він був в крові, весь обв’язаний бинтами, але все це не мало значення. Перед ним був той, хто був його ворогом, тим, хто вірив, що може зламати його, привести до кінця. Але Саня знав одне — ця битва була лише між ним і ним. Він не відступить. Чоловік у чорному усміхнувся, і його погляд був таким холодним, що це ледве не пронизувало Сашу наскрізь. «І ось останній», — сказав він. Його голос був спокійним, майже знущальним, немов це була просто гра. Саня вирішив, що цього разу він не дозволить йому перемогти. Бій почався. Удар за ударом, кожен з них ніби пронизував повітря, залишаючи в собі шрам на тілі і душі. Чоловік у чорному був швидким і безжальним. Він вражав своїми ударами, але Саня відповідав не менш сильно. Кожен удар був вирішальним, і кожен з них виявлявся все більш і більш болючим. Тіло Саші вже не відчувало болю — тільки порив до перемоги, до помсти. Удар за ударом — вони каталися по підлозі, ламаючи меблі і стіни навколо. Кров текла ріками, на обох залишалися рани. Під ногами Саші скрипів метал, а він, немов звір, рвав на собі біль і піднімався, щоб відповісти таким самим жорстоким ударом. Кожен рух — спалах болю, кожен подих — боротьба за життя. Весь його торс був розпорошений ранами, але він не зупинявся, він бився, щоб вижити. Чоловік в чорному відступив на кілька кроків, відштовхнувши Сашу і, взявши паузу, готовий був вирішити цю боротьбу. Але саме в цей момент сталося щось неймовірне. Спалахнувши потужним вибухом, будівля підірвалася. Сильний вибух викинув обох на вулицю, наче вони були безцінними шматками людських тіл, розкиданими на асфальті. Вибух був настільки сильний, що він перевернув машини на дорозі, скинув кілька з них у повітря. Звуки сирен почали розривати нічну тишу, і з усіх боків лунали крики людей. Військові, які під’їхали, не наважувалися навіть наблизитися. Вони стояли, дивлячись на цей хаос, мовчки спостерігаючи за тим, як будівля розвалюється, наче величезна піраміда. Саня лежав на холодному бетоні. Його тіло було розтягнуте, під ним калюжа крові, а навколо нього панував розруха. Будинок палає, машини горять, а він — єдиний, хто вижив після цього кошмару. Біль у його тілі був неймовірним, кожен рух давався йому з величезними зусиллями, але він не мав сил навіть піднятися. Він просто лежав, слухаючи, як все навколо нього руйнується.