Sancho Pansa - Sector C, Sancho Pansa

      Кров ще не висохла на бетоні. Вогонь залишив у повітрі відбитки запаху пороху і металу. Лише туманна мряка покриває зруйновану вулицю, де все, що лишилося від нашого світу, — це стогін сирен і запах розбитих машин. Я стою, мій подих важкий і прискорений. Вітер тріпає моє волосся, але все, що я відчуваю, — це холод в грудях і гострий біль у руці. Кроки, що відлунюють, стають все ближчими. І тоді я його бачу. Він стоїть у темряві, обличчя сховане під капюшоном, але я відчуваю його погляд, що пронизує мене до кісток. У руках — пістолет. Металевий блиск. Я дивлюсь на нього і не розумію, чому досі живий. Лишилась тільки одна думка: «Це кінець.»

«Ти не маєш шансів.» — його голос такий холодний, наче з іншої реальності. Його рука тремтить, але палець все ще на курку.

«Що знову?», подумав хлопець у своїй голові. Він підняв голову з останнім зусиллям, і в мить, коли його очі знову зміг зібрати, перед ним стояв той самий чоловік у чорному, якого він лише нещодавно боровся. Але цього разу усе було інакше. Саня побачив у його руках пістолет, спрямований прямо на нього. Він не відчув страху — тільки холодний погляд і усмішку, якою можна було б вітати самого диявола. Даня. Це був Даня. Той, кого він вважав мертвим. Той, кого він любив, хто був його другом, на якого він завжди міг покластися. І ось він стояв перед ним, з пістолетом у руках, з усмішкою на обличчі, яке давно втратило всяку людяність. Саня не міг повірити своїм очам. Ще хвилину тому він вважав, що усі його друзі мертві. А тепер Даня стояв перед ним живий, але з виглядом того, хто вже давно забув, що таке справжня дружба.

Даня… це ти? — його голос тремтів, але він стримував сльози, бо розумів, що не може дозволити собі розплакатись. Він мусив зрозуміти.

Стільки часу минуло, а він так і не зміг забути цього хлопця. Його товариша, з яким вони разом пережили стільки всього, а тепер Даня був зовсім інший. Він подивився на Сашу з холодними, безжальними очима. «Влад загинув ще в машині, Саша», — Даня сказав це тихо, майже з погордою, як ніби це було щось банальне. «А потім я вбив всіх інших. Я здавав наші координати. Я налаштовував їх проти тебе. Всі ці роки ти був сліпий, Саша. Ти не помічав, що я завжди був поруч і сміявся з твоїх ілюзій. Ти не здогадався, що це я стояв за всім. За кожною твоєю невдачею.» Саня замер, його очі не могли повірити в те, що він чув. Кожне слово, наче кинуті в нього ножі. Він не знав, що йому відповісти, що сказати. Він мав зрадника перед собою, людину, яка забрала життя його друзів, людину, яку він вважав братом. Він не міг у це повірити. Але Даня не зупинявся. Його слова ставали все гострішими, все зухвалішими. «Ти дійсно думав, що я буду тобі другом? Ти забув, хто я є насправді. Ти завжди був занадто наївним, щоб зрозуміти.» Тиша між ними була вбивчою. Саня не міг відповісти. Що він міг сказати людині, яка вбила його друзів? Як він міг пробачити це? Почалася боротьба між тими почуттями, які переповнювали його. Гнів, біль, зрада. Це все йшло один за одним, немов буря, яка не мала кінця. Але він знайшов сили виговорити те, що відчував, хоча це звучало так безнадійно і безглуздо. «Ось як… Я радий, хоч ти живий,» — сказав він, і його голос звучав з таким болем, що Даня не зміг нічого відповісти. Він просто дивився на нього, розуміючи, що ці слова більше болять, ніж будь-які інші.

Давно я не плакав, Дань, — промовив Саня з усмішкою, хоч його очі були повні сліз, які не зупинялися. Він підняв голову і дивився в очі Данні, відчуваючи, як його серце обривається на частини.

Тим часом Даня дивився на нього з обличчям, що нічого не виражало. Його погляд був не співчутливим, не гнівним, а просто… порожнім. Він згадав усі моменти, які вони пережили разом. Всі поїздки, всі боротьби, все, що їх об’єднувало. Але тепер, тепер Саня вже не був тим, ким був раніше. І саме в цей момент Даня зрозумів — він вже не може повернути все назад. Саня не відводив погляду, хоча його серце розривалося від болю. Він розвів руки і дивився навколо себе, як у тумані, немов він був на межі відчаю. Це все нагадувало сцену з фільму, де герой має вибір між життям і смертю, але тут не було вибору. Він лише підняв голову до стволу пістолету, немов перед останнім пострілом. І в ту мить, коли час ніби зупинився, почувся різкий постріл, і темрява поглинула усе навколо. Саня відчув, як його тіло втрачає відчуття. Він був піднятий на якусь висоту, у темряву, в яку вже не було сенсу втекти. Пістолет, який опустився йому на груди, став останнім відчуттям, яке він встиг пережити. Усе навколо стало чорною безоднею, як глибокий океан, де його душа просто потонула. Він вже не відчував болю, вже не було тих важких думок, що м’яли його свідомість. Лише холодна тиша, що поглинула усе. Але всередині, навіть у цій безмовній темряві, Саня не міг позбутися сліз. Вони текли йому по обличчю, без перерви. Він не міг повернути того, що втратив, і навіть у найпотаємнішому куточку своєї душі не було відповіді, чому він так довго тримався. Вся біль, вся туга за тими, кого він втратив, за всіма обманами, за тією зрадою, за тим моментом, коли розплачувався за довіру і дружбу — все це розтрощило його. Саня плакав. І він плакав дуже довго — навіть на тому світі. Плач був глибокий, як велика порожнеча, яка не має кінця. І хоч він уже не мав сил, хоч вже нічого не міг змінити, його серце не відпускало цю біль. Там, у тій темряві, він лише чекав, коли розчиниться цей крик. Чи буде він криком помсти? Чи криком того, хто зрозумів, що вже нічого не виправить? І хоч це було болісно, це була єдина справжня свобода, що він зміг знайти в останні миті свого життя. Згодом темрява змішалася з ранковим світлом, і сонце знову світила на землю, де Даня повернувся до свого дому, до сім’ї. Він не забував, але тримав ці спогади глибоко в серці. У своєму просторому будинку, серед рідних, він сидів за столом, зустрічаючи новий день, який більше не був сповнений ні війною, ні болем. Він намагався жити так, як усі інші. Без минулого. Без запитань. Але коли погляд його затримувався на вікні, іноді, коли ніч ставала особливо тихою, йому здавалося, що хтось дивиться з іншого боку — що він усе ще не сам у своїх спогадах. Він став хорошим чоловіком, батьком, який забезпечував свою родину. Він любив свою дружину, турбувався про дітей, але інколи вони не знали, як важко йому дається цей мирний шлях. Їм не розповідав ні про Саню, ні про ті ночі, коли він ховався у темряві, намагаючись не впустити спогади назад. Коли він виглядав у дзеркало, йому інколи здавалося, що там стоїть не він, а той Даня, який колись вирішив зрадити друга заради своїх ідеалів, своїх переконань. Але він ніколи не говорив про це. Він сидів у своєму будинку, і хоч усе було гаразд, він ніколи не забував. І в ту мить, коли він поглядав на своїх дітей, він усвідомлював, що це вже інше життя. Може, це було йому пощастило — а може, він просто не зміг би витримати цей тягар, якщо б не ця маска, яку він надів на себе. Тому що Даня був уже не тим, ким був колись. Всі його найкращі моменти тепер жили лише в його голові. І навіть коли він дивився на свою сім’ю, його серце залишалося порожнім від тієї темряви, що залишалася на дні. Це було кінцем одного шляху і початком нового. Він намагався залишити все позаду, але все, що сталося, все це залишалося з ним. І лише в тиші, коли ніч ставала глибокою, Даня міг чути, як з його серця вивітрюється остання частинка того, що він втратив. І хоч він не говорив про це, хоч він не шукав відповідей, він завжди пам’ятав: де б не був — і де б не знаходився — справжнє обличчя залишалося всередині нього.