Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 19.

Машина повільно в'їхала в село, на дорожніх знаках значилася назва «Птаха Вільна» — саме тут минуло дитинство Максима. Фари висвітлили широку, ретельно розчищену дорогу, і пізніше майданчик перед будинком, що потопав у снігу. Олеся прочинила очі, коли автомобіль зупинився. Вона сонно моргнула, потягнулася і з подивом озирнулася.

— Ми на місці, Горобець, — неголосно сказав Максим, кинувши на неї погляд.

Олеся не відразу зрозуміла, що розбудило її: чи то м'яке гальмування машини, чи то відчуття, що вона вже під пильним поглядом. Витягнувши шию, вона виглянула у вікно. Перед нею височів великий одноповерховий будинок із масивними вікнами. Приглушене золотисте світло лилося лише з одного. Мабуть, усі вже спали.

Максим заглушив двигун, відстебнув ремінь і першим вийшов із машини. Олеся одразу ж пішла за ним, мерзлякувато заорюючи пальто. Сільське повітря було пронизливо свіжим, пахло снігом, сіном, гноєм і чимось іще — трохи солодкуватим, затишним, рідним.

Двері будинку різко відчинилися, і на порозі з'явилася жінка.

— Максиме! — її голос тремтів від емоцій, очі заблищали.

Олеся стояла трохи позаду, тому чудово бачила, як мамина радість одразу ж зіткнулася з незручністю самого Максима. Він не був людиною, яка легко висловлює емоції, але навіть він не зміг стримати легкої посмішки, коли мати, не роздумуючи, міцно його обійняла.

— Мамо, — тільки й видавив він, зніяковіло прочистивши горло.

— Ти так довго не приїжджав, — продовжувала жінка, утримуючи сина в обіймах, ніби боялася, що він зникне, якщо вона відпустить. — Телефони — це, звісно, добре, але я вже не сподівалася знову побачити тебе тут!

Максим ніяково кашлянув, здається, навіть трохи почервонів. Потім зробив крок назад, звільняючись з її хватки.

— Мамо, я не один.

Жінка, щойно зосереджена на синові, перевела погляд на його супутницю.

Олеся відчула себе трохи ніяково під цим уважним поглядом. Але на обличчі Ксенії Валеріївни не було ані тіні підозри — лише щира цікавість.

— Це моя Олеся, — спокійно й упевнено вимовив Максим. — Олесю, це моя мама Ксенія Валеріївна.

В Олесі перехопило подих. Від несподіванки вона навіть завмерла.

«Його Олеся?»

Мама Максима на секунду застигла, немов осмислюючи сказане. А потім її очі буквально засяяли радістю, і перш ніж Олеся встигла хоч щось сказати, жінка міцно її обійняла.

— Ласкаво просимо, Олесенько. Ми на тебе так довго чекали!

Олеся зніяковіло моргнула.

«Чекали?»

Вона хотіла запитати, що це означає, але зустрілася з м'яким, поглядом Ксенії Валеріївни, яка дивилась з розумінням і вирішила не уточнювати. У цьому погляді було щось більше, ніж просто гостинність.

Вони увійшли в будинок.

Будинок, попри сучасний ремонт, виглядав по-домашньому затишним. Дерев'яні балки на стелі, тепле світло ламп, м'які крісла біля каміна і старий відреставрований бабусин комод із фотографіями. У цьому будинку відчувалася душа.

— Ви, напевно, хочете перекусити з дороги? — з усмішкою запропонувала Ксенія Валеріївна. — Або, може, чашечку какао? Найкраще заспокійливе на ніч!

Олеся дзвінко розсміялася, глянувши на Максима.

— Какао звучить чудово.

Максим гмикнув, закочуючи очі, але заперечувати не став.

Поки мама готувала напій, вони розсілися за круглим дерев'яним столом.

— Батька поки що немає, — пояснила жінка, розливаючи какао в товстостінні кухлі. — Нічка народжує.

— Хто? — зацікавилася Олеся.

— Кобила, — пояснила господиня дому. — Її лоша ось-ось з'явиться на світ.

Олеся натхненно засяяла.

— Значить, у вас є коні?!

— Звичайно. У нас є невеликий табун. Невже Максим вам нічого не розповідав?

Олеся перевела погляд на Максима.

— Розповідав, що у вас невелика ферма. І поруч є ставок, де він катався на ковзанах!

Ксенія Валеріївна докірливо похитала головою.

— Максиме, ну ти даєш!

— Ми були... зайняті іншими справами, — з усмішкою знизав плечима він.

Олеся ледь не вдавилася какао.

— Нічим таким ми не були зайняті! — вигукнула вона, і її щоки залив жаркий рум'янець.

Максим задоволено усміхнувся.

— Ну-ну...

Ксенія Валеріївна прикрила рід долонею, щоб приховати посмішку.

— Завтра покажу вам нашу «невелику» ферму, — підсумувала вона. — А тепер час спати.

***

Але варто було їм піти за господинею, як несподівано з'ясувалося, що вільна лише одна кімната — та, що раніше належала Максиму.

— Вибачте, діти, але місць більше немає, — розвела руками Ксенія Валеріївна. Льоша зі своїм сімейством зайняв дві кімнати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍