НМ - Привид в гуртожитку, НМ

— Ти права, — сказала Ася. — Але що далі? Ми можемо залишити це в минулому і почати нове життя, чи повинні шукати відповіді на те, що сталося?

— Я думаю, що це наше рішення, — відповіла Марі, поглянувши на її обличчя. — Ми не повинні втрачати себе в минулому. Тепер ми маємо можливість побудувати власне майбутнє. І ми вибираємо, як воно виглядатиме.

Дівчата піднялися, залишаючи за собою ту темну кімнату, де так багато всього сталося. Вони йшли по вулиці, вперше за довгий час не відчуваючи себе замкнутими в пастці страху. Їхнє життя тепер було їхньою власною справою, і вони готові були розпочати нову главу.

— Може, варто поїхати кудись далеко, — запропонувала Віка, — на дачу, в гори чи кудись на море. Залишити все це позаду.

Марі посміхнулася:

— Можливо. Але не забувай, що, де б ми не були, наше нове життя починається тут і зараз. І ми можемо вирішити, як його побудувати.

Ася обернулася до них і додала:

— Так. Тепер ми — ми. І це найголовніше.

Вони йшли по дорозі, знаючи, що попереду на них чекають нові випробування, але вже не ті, які лякали. Тепер це були їхні власні рішення, їхнє власне життя. І дівчата були готові до будь-яких змін, адже найбільша сила була в їхній єдності і рішучості йти вперед, не озираючись назад.

Дівчата йшли по вулиці, відчуваючи, як у їхніх серцях розцвітає нове почуття — відчуття свободи. Вони вже не були жертвами обставин чи невідомих сил, які намагалися контролювати їхні долі. Це був момент, коли вони могли вибрати, що буде далі, і цей вибір вже не здавався таким страшним, як раніше.

— Знаєте, — сказала Віка, перша порушивши тишу, — мені здається, що все це сталося не просто так. Ми пройшли через це, щоб зрозуміти, що навіть найтемніші моменти життя можна пережити, якщо є підтримка один одного.

Марі кивнула. Вона розуміла, що тепер все буде по-іншому.

— Так, ми завжди були готові бігти від проблем, але тепер ми можемо дивитися їм у вічі, — сказала вона, відчуваючи, як її слова наповнюються змістом. — І це величезний крок вперед.

Ася, яка зазвичай не була такою емоційною, теж відчула це зміщення всередині себе. Вона здогадувалася, що це почуття свободи не буде тривати вічно, але зараз, у цей момент, вони мали можливість витягнути з нього максимум.

— І не варто забувати про те, що ми стали сильнішими, — додала вона, поправляючи рюкзак. — Тепер ми точно не боїмося того, що може нас чекати. Що б не трапилося, ми вже пережили найгірше.

Дівчата продовжили йти, обговорюючи свої плани на майбутнє. Віка запропонувала поїхати до моря, де вони могли б відпочити й забути про все, що сталося. Марі думала, що це хороший план, але вона також відчувала, що не все, чого вони навчилися, можна було б залишити в минулому.

— Можливо, ми повинні поділитися своїм досвідом з іншими, — сказала вона. — Я думаю, що є й інші люди, які пережили щось подібне. Може, їм буде корисно дізнатися, як ми впоралися з цією ситуацією.

Ася задумалась.

— Це може бути цікаво, — сказала вона. — Якщо ми розповімо свою історію, можливо, хтось ще зрозуміє, що в них є надія, навіть коли здається, що все пропало.

І так, коли вони наближались до кінця своєї подорожі, відчували, як на їхніх плечах більше не лежить важкий тягар минулого. Вони не були вже тими самими людьми, які потрапили в цю дивну гру з привидами та смертельними загрозами. Вони були новими людьми, готовими до нових викликів і до нового життя.

Але так само вони розуміли, що темна сила, яка колись їх переслідувала, могла знову з'явитися. І коли це станеться, вони будуть готові. Але зараз, на цей момент, вони просто насолоджувались свободою і тим, що могли вибирати своїх наступних кроків.

З часом вони вирішили дійсно поїхати на море, щоб відновити сили, але перед тим вони ще мали час поговорити про все, що сталося, і разом знайти нові можливості для майбутнього. І хоча вперед дивилася нескінченна кількість шляхів, кожен із них був по-своєму важливим. Вони не мали відповіді на всі питання, але це вже не мало значення. Головне, що вони були разом, і в їхньому серці більше не було місця для страху.

Вони дісталися до моря через кілька днів. Погода була чудова — сонце пекло не занадто сильно, а легкий вітерець освіжав їхні обличчя. Віка, Марі та Ася відчували себе мовби вперше за довгий час справжніми людьми, які не бояться йти вперед.

Сидячи на пляжі, вони спостерігали за хвилями, які ніжно накочувались на берег. Тиша між ними не була обтяжливою. Всі розуміли, що після того, що вони пережили, потрібен час на відновлення, на те, щоб віднайти себе. Вони ніби знову вчилися цінувати прості радощі.

— Я не можу повірити, що ми тут, — сказала Віка, витираючи пісок з пальців. — Всі ці кошмари залишились позаду. Ми змогли вирватися з того кола. Хоча інколи здається, що все ще не завершено.

Марі повернула голову до подруги і усміхнулася.

— Знаєш, Віко, я теж відчуваю, що все не зовсім закінчено. Але принаймні тепер ми можемо вибирати, як діяти далі. Ми не в пастці, ми не безсилі. Це велика перемога.

Ася, яка раніше не була особливо схильна до розмов на таку тему, цього разу задумалась і відповіла:

— Може, те, що сталося, і було жахливо, але воно нас змінило. Ми стали іншими, сильнішими. І навіть якщо те зло повернеться, ми будемо готові до цього.

Дівчата мовчки поглядали на горизонти, не знаючи, що принесе їм майбутнє. Вони могли лише спостерігати, як хвилі обмивають їхні ноги, і спостерігати, як час минає безповоротно.

Віка виглянула вперше за довгий час по-справжньому спокійною. Вона більше не була людиною, яка постійно шукає шляхи втечі від проблем. Вона тепер була здатна зіткнутись із ними, намагаючись зрозуміти, чому вони виникають, і як з ними впоратись.

— Ми коли-небудь по-справжньому зрозуміємо, що відбувалося з нами? — спитала Віка. — Що це було? Які були мотиви тих, хто нас атакував?

Ася похитала головою.

— Можливо, ми не дізнаємося цього. Але важливо те, що ми зуміли вижити, і тепер можемо жити так, як хочемо.