НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Марі засміялася:

— Ніби ми вибрали цю ситуацію! Я б краще повела своїх друзів на звичайний відпочинок, а не на боротьбу з привидами і масками. Але ми пережили це разом, і це, напевно, щось важливе.

Дівчата обмінялися усмішками і знову замовкли, відчуваючи тягар минулих подій, але й розуміючи, що вони не повинні більше на нього зважати. Між ними тепер була глибока впевненість, що вони здатні впоратися з будь-яким викликом.

Вечоріло. Хвилі ставали тихішими, а небо набувало м’якого рожевого відтінку. Вони сиділи, відпочиваючи і дивлячись на захід сонця. Здавалося, що весь світ зупинився на цей момент — і це була та сама свобода, яку вони так давно шукали.

— Я думаю, що нам потрібно повернутися додому, — сказала Ася. — Можливо, не все, що ми пережили, буде стерто з нашої пам'яті, але ми можемо рухатися далі, не озираючись назад.

Віка з Марі погодилися. Вони повернулися додому, і хоча їхні серця все ще не були повністю спокійні, вони знали, що вони тепер будуть сильніші. І коли настане час нових випробувань, вони зустрінуть їх разом, готові відстояти свої права на власне життя.

Дівчата вирушили додому, і їхнє серце билося спокійніше. Вони більше не боялися невідомого, не відчували постійного тиску страху, який раніше заповнював кожен їхній день. Проте одна річ залишалася незмінною — вони вже не могли повернутись до того, ким були до всього цього. Вони стали іншими.

Якось, коли вони повернулися до гуртожитку, кожна відчула на собі важливість того, що вони разом. Їхній світ, хоч і спокійний, вже не був таким же, як раніше. Вони бачили все по-іншому — навіть прості речі набували нового сенсу. Тепер не було звичних проблем, яких раніше вони лякалися. Вони вже знали, що справжнє зло не завжди зовнішнє, і не завжди проявляється у вигляді привидів чи масок.

У кімнаті, де раніше усе було просякнуте тривогою, тепер був затишок. Це місце стало їхньою фортецею, куди вони поверталися, відпочиваючи від метушні світу. Вони не збиралися знову шукати надприродних істот чи лякати себе чужими фобіями. Вони вирішили навчитися жити в теперішньому, не заглядати в минуле, і не боятися майбутнього.

Але одного разу, коли дівчата знову сиділи в кімнаті, одна з них, Віка, підвела очі до стелі і запитала:

— А що, як ми пропустили щось важливе? Що, якщо те, що сталося, ще не закінчилося?

Марі підійшла до неї і, присявши на стільці, відповіла:

— Ми не можемо жити в страху. Здається, це те, що вони хочуть від нас. Вони хочуть, щоб ми боялися, постійно шукали зловісні знаки. Але ми ж пережили все це. І тепер нам потрібно просто відпустити.

Ася, що сиділа в кутку кімнати, раптом вигукнула:

— Якщо ми будемо шукати все, що пов'язане з тим жахом, ми ніколи не зможемо рухатися вперед. Можливо, нам просто треба дати собі можливість забути це.

Це був момент спокою. Момент, коли кожна з них відчула, як важливо просто жити, без намагання контролювати все і пояснювати кожен рух світу. Вони відпустили свій страх, і хоча він інколи все ще повертався у вигляді снів чи думок, вони навчилися з ним справлятися.

Вони почали по-новому будувати свої життя. Прості моменти стали дорожчими. Замість постійної тривоги вони знаходили радість у малих справах — прогулянках, сміху, цікавих книгах і просто часі разом. З кожним днем вони відчували, як звільняються від того жаху, що колись їх паралізував.

Ось так, з маленькими кроками і вірним відчуттям підтримки одне одного, вони продовжували свій шлях. І хоча майбутнє залишалося невідомим, вони були готові до будь-яких випробувань, тому що вже зрозуміли: якщо вони разом, то все буде добре.