Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

― Тобто… ми всього лиш шукаємо книженцію на давньогрецькій мові, яку ще й розшифровувати прийдеться? Вау. І нащо ж вона білолицій гниді? Його братик вже труп… ой, вибач, Лето… Аїд мертвий, кого ж він збирається контролювати? ― проговорив Джуліан.

― Е ні, ― озвався Адам. ― Книга заклинань, яку богиня Далія перед смертю віддала своєму старшому синові, являється набагато могутнішим джерелом знань, аніж книга, яку вона віддала молодшому сину.

― То що, вона любила мого татуся більше? ― з іронією захихикала Лета.

― Подейкують, древня богиня була вельми могутньою чародійкою. Винаходячи різноманітні закляття, вона навчала їх свого старшого сина. Різні джерела говорять різне, виставляючи богиню Далію злою, тією, хто підтримує смерть і хаос… що логічно, адже в більшості літературних джерел саме Аїд постає богом тьми… та, тим не менш, у багатьох історичних рукописах говориться про те, що Далія була доброю богинею, котра дбала про людей. І, хоч вона й помагала їм із господарством, сумніваюся, що в Книги заклинань вона записувала саме такі закляття, ― говорив Адам.

― А Зевса вона що, обділила? Ха-ха, певно, добре відчувала, що її молодший байстрюк виявиться тією ще гнидою, ― пробелькотав Джуліан.

― Поняття не маю, які в них були стосунки у сім’ї… проте, суть є в тому, що книга, яку ми шукаємо, є Книгою заклинань, подарованою Далією Аїдові. А це означає тільки одне… закляття із неї можуть володіти неймовірною силою, а, опинившись в руках у Білолицього, котрий уже заволодів більшою частиною осколків душі, стануть непереможною зброєю. Ми не можемо цього допустити.

― Охо-хо! Ти ба, все «ми» і «ми»! ― саркастично зауважив Хантер. ― Шамберлейн, ти що, таки навчився працювати в команді???

― Хантере! ― тут же уїдливо крикнула Лета.

― Все-все, мовчу! Але… ахах-ха-ха-аха! Ти поглянь на його обличчя!

Адам і справді виглядав зніяковілим від слів Джуліана. Він повністю зосередився на підйомі вгору, тільки б не слухати ці дурнуваті балачки.

По суті, хлопцеві, котрий також втратив контроль над усім довкола, просто пощастило переступити через розтяжку, що у вигляді тоненької прозорої ниточки простягнулася через стежку, по якій вони проходили. Лета зробила те ж саме, а от Джуліан… сміючись, він зовсім забув про пильність і… нога його сковзнула по ниточці, коли хлопець уже второпав ― щось тут не так…

― ПРИГНИСЬ! ― прогарчав Адам, буквально в останню мить стрибаючи вбік у кущі і таким чином уникаючи дечого смертоносного.

Величезна дерев’яна колода, з усіх боків обліплена гострющими металевими шипами, звідки не візьмись, вилетіла просто перед Джуліаном. У хлопця не було ні часу, ні можливості утекти…

В ту ж мить перед ним вискочила Лета, розкидаючи руки в сторони і заплющуючи очі, готуючись до удару…

З усієї сили один з шипів вліз їй в груди, вилазячи з іншого боку!

Джуліан закричав і ледь не оступився на болоті, що покривало усю стежку, по якій вони йшли.

Леті після смертельного для живого інфеніста удару вдалося не те, що зберегти здоровий глузд і ясний розум, а ще й впертися руками в колоду і, з допомогою інфеністської сили, відкинути колоду куди подалі, зірвавши її із канатів, якими вона кріпилась до стовбурів двох дерев.

― Лето! ― тут же закричав Джуліан, обхоплюючи дівчину за плечі. ― Як ти?!

Дівчина зреагувала ну зовсім не так, як мали б реагувати ті, кого щойно проштрикнуло наскрізь величезним металевим шипом:

― Усе… класно! ― дівчина на мить заплющила очі, показуючи два пальці у формі «V».

― Класно??? ― отетерів Хантер, придивляючись до закривавленої рани у її грудях.

Він тут же взявся прощупувати ділянку рани, але, окрім крові і шматків плоті, там уже нічого не було. Рана затягнулась за одну секунду!

Ошелешений Джуліан взявся сваритись:

― Лето, я б не помер! Я посланець, мене таким не вбити! Нащо ти…

― А я уже мертва, ― всміхнулась дівчина зовсім безтурботно. ― До того ж, я не відчуваю болю. А ти… ― ткнула вона пальцем в його грудну клітку. ― Відчуваєш. І, крім того, не зцілюєшся за долю секунди. А ще… ти міг покотитися вниз, і тоді нам довелося б чекати, а часу у нас…

― Вам слід бути обачнішими, ― прозвучав строгий голос Адама, котрий якраз вибрався із чагарника і зараз обтрушував одяг від листя, що поналипало з усіх боків.

Джуліан уважно озирнувся довкола.

― Клятий Аїд, ― вилаявся він. ― Полюбляє ж усілякі іграшки. Понаставляв тут своїх пасток…

― Народ, ― раптом пролунав стривожений голос Лети, котра встигла пройти кілька кроків уперед. ― Здається, у нас проблеми…

Джуліан і Адам поспішили за дерева, за якими і знаходилась дівчина. Опинившись поряд із нею, вони враз второпали причину її раптової стривоженості…

Це не те, що проблема…

Це бісовий капéць!

***

Тим часом Анна, отямившись біля підніжжя Олімпу, важко зітхнула. «Чорт побери… ― пролунало у її голові. ― Що в біса сталось? Чому я не змогла переміститися туди?»