Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

Замовкнувши, дівчина якийсь час дивилась на сонце, яке, заливаючи ліс світло-рожевими променями, поступово опускалось за горизонт. Сидячи тут, серед безкрайньо безлюдної місцини, дівчина здавалася живим уособленням промінчика надії, що володіла можливістю наситити весь цей сірий беземоційний світ яскравими барвами.

― Ти знаєш, бути Першою не так вже й легко. Але, здається, я непогано граю роль, ― знову всміхнулась крізь сльози Бек. ― Пройшло шість місяців. Я так ні разу і не повернулась у світ живих. Уяви собі, тепер я стала демоном і навіть навчилась багатьом закляттям… ха-ха-ха… тобі, мабуть, набридло вислуховувати одне і те ж саме стільки разів? Тоді я піду, ― промовивши це, дівчина раптово підвелася. Зупинившись спиною до обриву, Бек проговорила із усмішкою на обличчі: ― Було приємно поспілкуватись, Мін Чжень. Я обов’язково прийду завтра. Сподіваюсь, із новинами про щось більше, ніж те, що я нарешті навчилась закляттю тиші, і тепер ніхто в палаці не чутиме мого плачу по ночах…

Та раптово сльози самі покотились із очей. Ребекка второпала, що не може більше стримувати все це в собі…

В голові її раптово прозвучав голос Мін Чженя із спогадів у печері на Виклику:

― Як би я хотів зустріти тебе раніше, як би я хотів захистити тебе, ― шепотів він, притискаючи її до себе міцно-міцно, що дівчина тільки й могла відчувати його прискорене серцебиття. ― Тепер ти в безпеці. Тобі нічого не зможе нашкодити, ніколи, я обіцяю.

Ребекка заплющила очі. Їй сильно хотілось в це вірити, але вона знала, що є речі, від яких ні Мін Чжень, ні Хуа Ян, ні будь-хто інший не зможуть її вберегти, як би їм цього не хотілось. І разом з цим вона прекрасно усвідомлювала, що не володіє такою силою, аби могти зробити це для них. Тоді, на полі бою, побачивши, як за невеликий проміжок часу усе може перевернутись з ніг на голову, Бек остаточно втратила віру в те, що можна контролювати все, що відбувається у житті. У хаосу є влада над всім ― це був безперечний факт.

Та, все ж, Бек знала ― у цьому світі немає нічого остаточного.

Мертві не завжди залишаються мертвими, а тому вона пообіцяла собі, що знайде спосіб.

Вона витратить на це не рік і не два, але вона зробить усе, аби у цьому всесвіті існувала справедливість.

В першу чергу, для них двох.

А тому, витерши сльози рукавом, дівчина оглянулась на сонце, котре практично повністю зайшло за обрій ― залишалось буквально трішечки, перш ніж сутінки остаточно охоплять все довкола, готуючи світ до ночі.

― Ти обіцяв показати мені своє місце, ― зронила вона, всміхаючись. ― Але… спочатку я покажу тобі своє.

І, вдивляючись у сонце, що поступово ховалося за горизонтом, даючи шлях сутінкам, а за ними й найзагадковішій порі доби ― ночі, Бек продовжувала стояти над обривом рівно до того моменту, як останній промінець сховався за обрієм.

Махнувши рукою, вона намалювала закляття Телепортації і, розчинившись у ньому, зникла, лишаючи по собі декілька золотих іскорок, що, осідаючи, поступово зникали між травинками на землі…

Мін Чжень стояв в аналогічному місці. Воно не тільки повністю повторювало рельєф улюбленого обриву Ребекки в Тартарі, воно буквально було ідентичним… от тільки, сам світ цей анітрохи не нагадував Тартар. Тут не було сонця. Небо було затягнуте непроглядними чорнющими хмарами, а усе довкола було таким моторошним, що, схоже, сама тьма літала тут замість повітря. Зловісна атмосфера доповнювалась віддаленими криками монстрів і їхніх жертв ― душ людей, яким після смерті не пощастило потрапити в це жалюгідне місце.

Пекло.

Ніхто тут не смажився на вогнищах і не варився у величезних казанах, проте було тут дещо гірше…

Чудовиська…

Мільярди чудовиськ… і кожен з них просто мріє поживитись свіженькою людською душею…

Особливо активними вони стають тоді, коли за обрій заходить багряний місяць ― аналогія сонця у Пеклі. А тому, щойно на фоні прозвучали пронизливі крики людських душ, Мін Чжень підняв із землі свою нову зброю ― звивисту залізяку, схожу на кинджал, і підвівся, готуючись до нового дня, у якому йому доведеться до останнього боротися за свою душу із десятками, а, може, і сотнями монстрів…

Повернувшись до обрію, він раптом всміхнувся своєю звичною легкою усмішкою і зронив зовсім невимушене:

― Скоро побачимося, Кучеряшко.

І, стиснувши в руці зброю, рвонув в самісіньку гущу найрізноманітніших монстрів…

~The end~

Кінець