Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

― Ваша величносте, мені убити його?

Ребекка кинула на побитого чоловіка зневажливий і сповнений абсолютною відсутністю співчуття погляд. Якусь мить у тронному залі стояла абсолютна тиша, після чого уста дівчини зронили:

― Відведіть його в камеру.

― Слухаюсь! ― одразу ж вклонився воїн.

Схопивши нещасного чоловіка, що тут же взявся дякувати і бажати правительці успіху у всіх її задумах, воїни невеликою групою забралися геть.

Ребекка зняла ногу з ноги, видихнувши. Тепер вона вже зовсім не виглядала такою холодною і беземоційною.

Неочікувано перед троном з’явилися ще відвідувачі.

― Ваша величносте…

Бек відреагувала миттєво. Різко вставши з трону, вона поспішила спуститися по східцях униз, аби зустріти Лі Туна і Лі Дуна. Обоє вони були одягнені, як зазвичай, в одежу своїх улюблених кольорів ― відповідно синього і фіолетового. От тільки… в Лі Туна тепер на одній з рук була чорна рукавичка на один відсутній пальчик ― мізинець.

― Ваша величносте, ― слуги поспішили вклонитися.

Але Бек тут же запротестувала:

― Ей, скільки мені вам казати не називати мене так? ― зашипіла вона.

― Але ж ти наша правителька, ― всміхнувся Лі Тун.

― Підтримую. Ти управляєш нашим кланом, ми твої слуги, все справедливо, ― додав Лі Дун.

Бек зітхнула.

― Тобі вже приводили біженця? ― запитав тоді Лі Дун.

― Ага, ― відповіла дівчина.

― І що?

― Нічого.

― Нічого й не буде! ― випалив тоді Лі Тун. ― От якби ти дозволила мені поговорити із ним, як чоловік з чоловіком, або хоча б наказала це зробити воїнам…

― Ей, замовкни! ― тут же розізлився на нього Лі Дун. ― Її величність не підтримує насильство!

― Насильство? Яке насильство? Ці ідіоти були на стороні ворога, вони…

Та раптом обоє затнулись. Бек ніжно їм всміхнулась.

― У в’язниці місця вистачить для всіх, ― відповіла вона. ― Зрештою, мені потрібно тільки…

― Знаємо, ― зітхнув тоді Лі Дун. ― Ох, ваша величносте, ми вже шукали у стількох книгах… ми перепитали усіх старійшин і всіх, хто міг би знати… нічого…

Посмішка із обличчя Бек враз наче просто вивітрилась. Второпавши, що зачепив не надто приємну тему, Лі Дун моментально замовк. Лі Тун поспішив повідомити:

― Ваша величносте, ми прийшли, аби передати, що сьогодні до тебе прийдуть Рейчел з Феліксом і Хуа Ян! До речі… перші двоє тепер офіційно разом! Ох, я ще не знаю, що вони придумають із тим, що Рейчел людина, адже… ха-ха-ха, сама розумієш, Фелікс дух Землі, він житиме вічно, а Рейчел старітиме… але то таке! А Хуа Ян… зрештою, ми уже наказали кухарям братися за приготування вечері…

― Рейчел і Фелікс разом? ― запитала Бек, злегка всміхаючись. ― Це дуже хороша новина. Хоч і очевидна.

― До речі… ― знову зронив Лі Тун. ― Ваша величносте, сироватка, яку ви винайшли…

― Ти запитуєш у мене про це кожен день, ― зауважила Ребекка. ― Все гаразд, окей? Я не стану Мартою Айвазіс тільки тому, що ввела собі видозмінену демонічну кров. У мене в голові немає вічно гаркаючих один на одного Зевса і Аїда, я не зійду з розуму.

Лі Тун з полегшенням видихнув.

― Це обнадіює. І все ж…

Але Бек раптом сказала:

― Лі Тун, Лі Дун… я знаю, сьогодні усі прийдуть, але… сьогодні рівно шість місяців з того часу, як…

Уточнювати не було сенсу. Усі прекрасно розуміли, про що мова.

― Ми зрозуміємо, якщо ти не захочеш прийти… нам і самим не надто хочеться цього всього, але… ― зронив Лі Дун. ― Якщо що, ми можемо замовити за тебе словечко.

Поникла Ребекка раптом відказала:

― Не треба, ― а тоді її обличчя розслабилось настільки, наскільки це взагалі було можливо. ― Я прийду. Але на разі…

І, змахнувши рукою, похапцем намалювала у повітрі закляття Телепортації, розчиняючись серед сотні мерехтливих золотих іскорок.

Перемістилась вона в місце, де було зовсім порожньо. То була вершина якоїсь гори, на якій можна було зустріти прекрасний захід сонця. Так, у світі живих існувало безліч подібних місць, але це… це місце Ребекка виділяла з-поміж усіх інших.

Сюди вона приходила, аби побути наодинці.

І зараз, знову опинившись тут, вона опустилась на край обриву і сіла, звісивши ноги.

Золотисто-оранжеві промені сонця заливали горизонт і безкрайній ліс попереду. Сонце уже знаходилось над самою лінією обрію, а, отже, мало повністю зайти за декілька хвилин.

Неочікувано розсміявшись, Бек проговорила:

― Привіт, Мін Чжень, як ти? Я не приходила вчора, бо боялась, що знову не побачу тебе. Ха-ха, ― засміявшись, дівчина навіть не помітила, як її очі почали сльозитись. ― Така дурочка. Наче сьогодні щось зміниться, і ти раптово зможеш мене чути. Як наївно і по-дурному.