Арія Вест - Інфеністи 5: Без каяття, Арія Вест

Інфеністам та їхнім союзникам доведеться об‘єднатися, незважаючи на усі протиріччя, адже древнє зло, що згущується довкола них, без сумніву, може призвести до краху світового масштабу... У той час, поки Анна готується зіграти останню шахову партію проти чистого зла, Ребекка повинна розібратися із своїми істинними почуттями, дізнаючись про минуле самого Владики тьми... Завершальна частина циклу. # grumpy and sunshine # владика демонів і запальна мисливиця # палкі почуття # міцна дружба # могутній антагоніст # сильні емоції # ігри на виживання

Глава 157. Чжень-ґе

Вийшовши із порталу тьми, Анна й Джуліан опинилися в дуже темному місці. По-перше, воно вражало своїми розмірами ― величезна долина, ховаючись між численними неприступними кам’яними скелями, так і скидалась на чашу, по вінця наповнену тьмою. По-друге, серед долини чітко вирізнялось велике місто, оточене височенним муром. По стилю це місто практично не відрізнялось від міста Величі, тільки от в ньому, на відміну від останнього, переважали чорні відтінки. Та навіть саме небо над долиною мало такий темний відтінок, що аж виглядало неприродньо. Схоже, світло сонця сюди ніколи не потрапляло. А зрештою, хіба ж вони у Тартарі хоч колись взагалі бачили сонце? Подумавши про це, Хантер зійшовся на думці, що за весь час їхнього перебування у світі міазмів, їм доводилось стикатись лиш із затягнутим хмарами різних кольорів небом.

Анна перемістила їх на одну із гір, з якої виднілась чітка стежка, що, схоже, вела до цього міста. Від нього буквально віяло темною енергією, і Джуліан враз відчув, що ніколи не хотів би там опинитись.

Та Анна, вочевидь, думала абсолютно протилежно. Дівчина ступила крок уперед, маючи намір рухатися вниз по стежці, що пролягала між давно вже засохлими чагарниками, котрі взагалі незрозуміло як змогли вирости на такій чорній і з вигляду абсолютно неживій землі.

― Е-е, ― бовкнув Хантер.

Дівчина зупинилась, оглядаючись на нього. І, оскільки Розенбаум іще не придумав запитання, із його рота вирвалось невпевнене:

― Де це ми?

Анна перевела погляд на місто вдалині.

― Це… я забажала з’явитись у місце, яке Білолиций душогуб вважає своїм прихистком, ― пояснила Уеллінг, задумливо дивлячись на місто.

Джуліан отетерів.

― Значить… це… це клан Душ?! ― нервово захитав він пальцем, вказуючи на місто. ― Ти… ти зовсім здуріла?! Він же… він же тебе більше не контролює! Ми не зобов’язані йому служити… ми…

Анна поглянула на хлопця досить порожнім поглядом:

― Джуліане, ти обіцяв.

― Обіцяв що?! Не задавати запитань?! А я хочу їх задавати! Бо ти… ти… ах, точно, я забув! У тебе ж комплекс рятівника! Допоки Білолиций господарює у світі, ти не заспокоїшся. Ти маєш врятувати всіх! І тобі абсолютно байдуже на… о, і це я забув. Звісно, будучи посланцем, ти весь біль пригнітила.

Він поглянув на неї розгубленим поглядом, розуміючи, що на обличчі дівчини в черговий раз не з’явиться жодної емоції. Та, неочікувано для нього, Анна підвищила тон:

― Так, Джуліане, я пригнітила! А знаєш чому?! Бо я убила свою подругу в тому бісовому супермаркеті, оком не моргнувши! А ще мій брат помер, і я нітрохи з цим не справилась! Марта Айвазіс мертва, але я тільки зараз второпала, хто стояв за усім цим! Він змусив мене убити Кетрін… через нього загинув Джеймі… ― Анна перечислила це все, як простий список, хоча в очах її все-таки добре виднівся біль. ― Я сита! Я сита цим всім по горло! Але я не збираюсь здаватись! ― дівчина прокричала це із неймовірно проникливим поглядом, що Джуліан на мить аж закляк на місці, не в змозі вимовити і слова. ― Я просила тебе довіритись мені, і ти сказав «добре». Але, якщо ти надумав відмовитись, я… я тебе не триматиму. Але я хочу, щоб ти знав. Так, я пригнітила увесь біль. Та я зробила це не тому, що хочу утекти від нього. Я втомилась утікати. Втомилась ховатись і дозволяти злу обманювати себе. Тепер усе буде інакше, Джуліане. Я не зупинюсь, навіть якщо ти мене не підтримаєш.

― Іскорко… ― шоковано промовив Хантер.

Анна якусь мить подивилась на нього зосередженим поглядом, а тоді розвернулась і направилась вниз по стежці.

― Зачекай! ― рвонув за нею Джуліан. ― Ти чого взагалі вирішила, що я не підтримаю?! Я все підтримаю! Я просто… я просто в шоці, що ти…

Анна так різко зупинилась, що він ледь не зіткнувся з нею.

― Що я знову стала сильною? ― на обличчі Уеллінг виднілась ледь помітна посмішка.

Джуліан нічого не сказав, лиш дивився на неї повністю захопленим поглядом…

― Без тебе я б не справилась, ― ніби між іншим зронила Анна і, підстрибнувши, знову рушила вперед.

Та слова ці сильно вразили Хантера. Ба ні, вони настільки вразили його, що він аж закляк на місці і, стоячи із посмішкою від вуха до вуха, дивився їй вслід очима, повними кохання…

Схоже, рішення стрибнути за нею у тьму, уже несло свої результати.

Отямившись, хлопець поспішив наздогнати дівчину і за кілька хвилин вони спустилися з гори просто до муру міста.

 

Усередині резиденція Білолицього душогуба нагадувала звичайний середньовічний замок. От тільки побудований він був із надто дивного абсолютно чорного каменю. На стінах висіли численні факели, але цього було недостатньо, аби якісно освітлити приміщення. Кілька разів Джуліан ледь не зашпортався через нерівно покладену плитку на підлозі, кожного разу проклинаючи усе на світі. Анна натомість трималась надто впевнено. Із цілковито холодним поглядом вона пройшла по коридору вперед, наче чітко знала, куди йти.

Вони минали численні картини, на яких зображувались якісь масштабні війни і смерті, лицарські обладунки, п’єдестали із вишуканими мечами середньовіччя, а також інші цікаві фігурки. Від цього замку з одного боку все ж таки віяло багатством, але тьмою разило набагато більше, що не дозволяло сконцентруватися на автентичності цього місця, як було із резиденцією Багряного провісника у морі каяття. В останнього можна було помилуватися вишуканими картинами, підсвічниками, оздобленими чистим золотом, мармуром на підлозі та шикарними бархатними килимами. Зрештою, мабуть, все вирішували відтінки інтер’єрів. У замку Білолицього душогуба практично все було чорним, повітря віддавало деякою сирістю і було дещо холодно, хоч Анна й Джуліан цього і не відчували, зважаючи на те, що були інфеністами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍