Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

16.3

***

Дні біжать, наближаючи вихідні й знайомство. А моя тривога наростає. На тому ж святі обов’язково буде Стьопка, а від нього можна чекати будь-чого. Намагаюсь викинути з голови ці думки, зосередитись на тому, що я просто гратиму роль, і думка людей, яких, можливо ніколи більше не побачу, нічого не варта, а проте хвилююсь. 

Час Х застає зненацька, хоча, здавалось я з напруженням слідкували за днями календаря. Здається, мить тому ми з Марком їли смачну піцу, запиваючи апельсиновим соком, чистили мандаринки, наповнюючи квартиру ароматом Різдва, й дивились якусь новорічну комедію, а тепер я дивлюсь на себе в дзеркало у ванній, й прискіпливо мружусь, вишуковуючи недоліки. На мені персикова сукня пай-дівчинки. Але чомусь я сама собі й саме зараз геть не подобаюсь. Здаюсь таким дитям, не зважаючи на досить цікавий корсаж, що вигідно підкреслює тонку талію, а мої невеличкі груди робить трохи пишнішими. 

Мимоволі морщу носа. Ну припустімо… але якщо брати до уваги мій особистий смак, то до цієї сукні я б узула гріндерси й начепила б декілька своїх прикрас з біжутерії. А волосся можливо б прикрасила якимось обручем. 

Нерішуче кусаю щоку зсередини. А може так і зробити? Тільки чи сподобається таке Марку. Ми ж до його батьків ідемо, я маю грати роль ідеальної нареченої. Але мені так незручно, некомфортно у черевичках на підборах. І взагалі у дзеркалі геть не я. 

Нерішучість роз'їдає.

― Ти тільки приміряй, ― шепоче внутрішній голос. 

І я йому здаюсь. Сідаю на килимок, підсовую коробку з гріндерсами. Взимку в них трохи холодно, металеві вставки поганий теплоізолятор, але ми ж на машині. Витягую улюблене взуття, натягую на ноги, тісно зашнуровую. Беру зі своєї коробки з прикрасами браслети, каблучки, сережки. Обруч все ж не надягаю, в якусь мить розумію ― занадто. Але загалом, мені до смаку. От така, я б на побачення пішла, чи в кіно. А Стьопка б мене назвав сорокою, і сказав, що ганьблю його перед друзями цим дешевим несмаком. Хоча насправді ні разу він не дешевий. Всі прикраси в мене ручної роботи, унікальні, й просто “мої”. Які купила не просто тому, що сподобались, а тому що відчула ― ця річ для мене. І сережки ― кицьки, і перстеники ― тонкі, на один палець вдягаєш три, але як вони прикольно виглядають, і камінчики виблискують. А браслети ― ручне гравіювання ― скільки праці вклав майстер, щоб так точно й чітко вирізьбити візерунки на металі. 

― Ді, готова? ― стукають у двері. 

― Хвилинку! ― зітхаю.

Кидаю сумний погляд на дзеркало. Доведеться зняти. 

― З тобою все гаразд? Хвилюєшся? ― ніби щось відчуває.

Наче наяву уявляю собі, як стоїть там за дверима, насупивши темні брови. Тільки от тепер, проживши з ним поряд понад тиждень, я чудово знаю, яка в нього чарівна усмішка і заразливий сміх. Як легко й невимушено з ним поряд дивитись фільм, готувати їсти, їхати в машині, працювати в сусідніх кімнатах. Я гадала, що переїхавши у квартиру незнайомого чоловіка ще довго буду оговтуватись та приходити до тями, а виявилось, що з перших днів почувала себе як вдома. 

― Так. Просто вирішила трохи підправити образ. Мені він здався недоречним для знайомства. 

― Недоречним? ― знову перед очима його задумливе обличчя. ― Чому? А тобі він подобається?

Кусаю губи

― Він мені звичний. Я відчуваю себе комфортно. Але якщо потрібно дівчинку-зефірку, я зіграю. Ти ж для цього мене найняв.

І раптом якимось шостим чуттям розумію, остання фраза була зайва. 

― Покажись! ― гуркоче.

Й чомусь хребтом біжать мурашки.

― Я миттю все виправлю, Марк…

― Я хочу тебе побачити такою, як ти є!

Знову кусаю щоку. Трохи лячно. Але як кажуть “п'ять хвилин позору і…” і я зможу нарешті все змінити. 

Ривком відчиняю двері, як пластир з рани. 

― Ось, ― розводжу руки в сторони. Хочеться втягнути голову в плечі, а натомість задираю підборіддя. 

Дивлюсь прямо в очі, очікую побачити несхвалення, а за ним і критику почути. А натомість на губах Марка з’являється легка й трохи змовницька посмішка. 

― Я забороняю тобі переодягатись. 

― Але ж… ― розтуляю рота й не знаю що сказати. Лиш шоковано кліпаю очима.

― Я хочу бачити поруч тебе, Кішко. А не штучну ляльку. Була б потрібна лялька, я б знайшов кого взяти на цю роль. А мені потрібна справжня дівчина, зі своїми власними смаками, вподобаннями й характером. До того ж я сам обожнював у свій час гріндерси. Чудовий спосіб накачати гомілки. 

Рот я таки закриваю, і жарт про гомілки оцінюю. Востаннє кидаю погляд у дзеркало. Гріндерси так гріндерси. Ними і від нахаб та стервочок відбиватись добре.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍