Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 17

Всю дорогу нервово поправляю волосся, розгладжую поділ сукні, хоч він все одно зминається, як тільки починаю вовтузитись на сидінні. Поступово машина виїжджає за межі міста й по накатаній трасі прямує до новенького котеджного містечка на краю красивого соснового лісу. Будинки тут дорогезні, аж зуби зводить. Але гані, як намальовані. Вулички чисті акуратні, прикрашені гірляндами й різноманітними фігурками різдвяних героїв. 

Я нервую ще більше. Мої батьки прості лікарі, живуть у звичайній трикімнатній хрущовці, де, власне, виросла і я. Такі хороми доводилось бачити тільки в американських фільмах і серіалах. Я навіть не сподівалась, що колись одним оком гляну на них наживо. А тепер ось в гості їду, на свято, бо тут живуть батьки мого нареченого, хай навіть фіктивного. 

Машина звертає у вузький провулок й спиняється біля новеньких, кованих воріт. Помічаю, що ми не одні для парковки обрали місце під парканом, трохи віддалік виблискує на сонці ще одне авто. Яскравого червоного кольору. У видах я не дуже розуміюсь, але щось підказує  ― емблема у вигляді щита з гарцюючим конем в центрі належить досить недешевій марці.

― Доведеться трохи пройтись, ― повідомляє Марк. ― Скоріш за все у дворі місця для парковки не вистачає.  Не замерзнеш? ― натякає на тонкі колготи.

Хитаю головою й несподівано помічаю, що він також уважно вивчає червоне авто. Зрозуміти не можу, чому так прискіпливо, наче намагається зрозуміти чиє воно, бо загалом, яка різниця.

Ми виходимо, Марк звісно ж відчиняє мені двері. Граємо на повну. Але пакунок з подарунком тримаю власноруч.

― Ти наче казав, що всі свої будуть, лише сім’я.

Тепер і мене починає турбувати червона машина.

― Так. День народження мами насправді був тижні два тому, ― нарешті на мене звертає увагу. ― В той самий день, коли ми з тобою познайомились, пам’ятаєш?

Червонію. Хіба таке забудеш. 

― А сьогодні тато вирішив влаштувати просто вечір для сім’ї. Інколи він з задоволенням виходить з образу суворого боса та власноруч готує шашлики, як багато років тому, коли це нам було по кишені лише у свята. Мама досі клянеться, що смачнішого м’яса вжитті не куштувала. Та й мамин молодший брат так і не зміг прилетіти в потрібний день. Тому теж вітатиме сьогодні, як і ми.

― А родичів, з якими знайомитимусь, щось стає більше й більше, ― гмикаю тихенько.

Але Марк чує. 

Підбадьорливим жестом притягує до себе й легко чмокає в маківку. 

― Вважай це репетицією перед основним екзаменом.

― Яким це? ― похмуро уточнюю.

Й отримую у відповідь наче обухом по голові:

― Корпоративом на моїй фірмі. 

Втомлено закочую очі. Ще один привід для тривоги. Тут батьки, там вершки Маркового бізнесу. А раптом я щось не те ляпну, підставлю, не достатньо переконливо зіграю... Уже починаю тремтіти, наперед… 

Але Марк переплітає наші пальці, й ми рушаємо по акуратно розчищеній доріжці до вхідних дверей. Я стараюсь ступати впевнено й не звертати уваги на мороз що пощипує ноги в капронках, Марк здається взагалі не помічає холоду. В пуловері та джинсах виглядає так, наче мінус десять градусів взагалі ні про що. А як тільки підносить руку, щоб постукати у різбленні дерев’яні двері з гофрованими скельцями, вони самі відчиняються, наче хтось по той бік відчував, що ми наближаємось. Або досить терпляче й наполегливо спостерігав за воротами. 

― Марк, ― захоплено з посмішкою вигукує красива жінка середніх років. Вбрана вона у стильний брючний костюм, і я не можу позбутись відчуття, що шили його на замовлення, бо сидить як влитий. І хоч її волосся сиве, проте так органічно виглядає в акуратній зачісці, наче вибілене в дорогому салоні, а не природою. Хоча, може це дійсно перукар постарався. ― Ми вже зачекались! ― легенько чмокає в щоку, відхиляється. Невловним жестом поправляє Маркового чуба, що як завжди впав на лоба. 

― Привіт мам, чудово виглядаєш, ― погляд мого фіктивного нареченого м’якшає. 

На секунду стискає її в обіймах, відпускаючи мою руку, а далі знову притягує до себе.

― Добрий день, ― вітаюсь собі, розуміючи, що прийшов час знайомства. Пропри нервовість, намагаюсь щиро посміхатись. 

Погляд жінки переміщується на мене. Обдивляється згори до низу й навпаки. На мить складається враження, досліджує мене, як якусь бацилу під скельцем. На частку секунди її очі затримується на гріндерсах. Мої щоки повільно починають наливатись жаром. 

― Познайомся, мам, це моя наречена Діана, ― якимось владним жестом притискає до себе. ― А це моя мама, Ді, Ніна Станіславівна, ― легенько стискає талію.

― Дуже приємно! Вітаю зі святом! ― протягую гарно загорнуту у подарунковий папір скриньку. Посмішка стає ще більш нервовою. Подарунок у мене так і не забирають. 

― Проходьте в дім, ― врешті каже майбутня фіктивна свекруха. 

Сумнівів не виникає ― я їй зовсім не сподобалась. З першого погляду

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍