Марія Кореллі - Спокута сатани

дивному настрої й застав мене Ріманський, який близько четвертої повернувся від Девіда Меквіна з усміхом тріумфатора.

− Привітайте мене, Джеффрі! − вигукнув він, заходячи до кімнати. − Привітайте мене й себе! Я звільнився від чека на п'ятсот фунтів, що його вам уранці показував!

− Отже, Меквін узяв його, − пробурчав я похмуро. − Що ж, нехай ті гроші підуть на користь доброчинному комітету та його кураторові.

Ріманський кинув на мене швидкий допитливий погляд.

− Що сталося з вами після того, як я пішов? − спитав він, скидаючи пальто й сідаючи біля мене. − Ви не при собі! А між тим ви, навпаки, маєте почуватися щасливим: ваше найвище бажання здійснюється! Ви хотіли, аби про вашу книжку говорили в Лондоні? За два-три тижні впливові газети виславлятимуть вас як нового генія, який хіба що трохи поступається самому Шекспірові! Три відомі журнали погодились написати так! І все це − завдяки люб'язності містера Меквіна й такому дріб'язку, як п'ятсот фунтів! І ви невдоволені?!. Знаєте що, друже, вам справді важко догодити! Я попереджав вас, що завелике щастя псує людину.

Різким рухом я жбурнув перед ним книжку Мевіс Клер.

− Погляньте на це! Чи вона теж платить містерові Меквіну по п'ятсот фунтів на доброчинність?!

Він узяв книжку та глянув на заголовок.

− Звичайно, ні. Але її гудять, а не вихваляють!

− То що ж? У книгарні, де я придбав цей роман, мені сказали, що її всі читають.

− Це правда! − Ріманський перевів на мене погляд − чи то співчутливий, чи то іронічний. − Чи знаєте ви прислів'я «Можна привести коня до води, але не можна змусити його пити»? Цей вислів відповідає вашій ситуації, Джеффрі. Завдяки нашому шановному приятелеві Меквіну, ви можете потягти коня, тобто публіку, до зготованого для неї пійла, але неможливо змусити її проковтнути його. Кінь часто відвертає морду і біжить шукати чогось іншого. Коли публіка обирає собі улюбленого автора, це, звичайно, прикро для решти, але зарадити цьому неможливо!

− І чому ж публіка обрала саме міс Клер? − спитав я похмуро.

− Справді чому? − всміхнувся він. − Меквін сказав би вам, що публіка робить це з самої лише глупоти; публіка відповість вам, що вона обрала міс Клер за її талант.

− Талант! − повторив я скептично. − Публіка нездатна бачити його!

− Ви так гадаєте? − він досі посміхався. − Серйозно? У такому разі вельми дивно, яким чином усе, що є справді видатним у мистецтві, зокрема в літературі, здобуває таку велику славу й по шану не лише у нас, але й у будь-якій цивілізованій країні, де народ мислить і навчається? А що стосується критики, то згадайте: видатних людей вона не шанувала за життя. Навіть останнього англійського лавроносця Теннісона − і того критикували брудними висловами; тільки пересічність завжди вихваляють. Однак, беручи до уваги варварські вимоги культури та неймовірну глупоту публіки, Джеффрі, що мене дивує, так це те, що самі ви до цієї публіки звертаєтесь!

Він підвівся і, вибравши білу квітку з вази на столі, всилив її в петлицю.

− Я боюся, − вів він далі, − боюся, щоб міс Клер не зробила ся вашою bete noir[16], мій друже! Доволі прикро мати в літературі суперника, але суперницю − це вже зовсім кепсько! Що ж, утішайтеся певністю, що її ніколи не рекламуватимуть, тоді як ви, завдяки заступництву чутливого й високоморального Меквіна, будете найголовнішим «відкриттям преси» − щонайменше місяць, а може, й два; словом, так довго, скільки «нова зірка першої величини» може триматися на літературному небосхилі. Усе це зірки, що падають! Як у старій забутій пісні Беранже: «Les étoiles, qui silent, qui silent, qui silent − et disparraisent!»[17]

− За винятком міс Клер, ясна річ! − сказав я.

− Слушно! За винятком міс Клер!

Він гучно розсміявся, і цей глузливий сміх різонув мені слух.

− Вона − маленька зірочка на просторому небі, яка тихо й легко обертається за визначеною орбітою; але її ніколи не оточуватиме сяйво метеорів, яке запалає навколо вас, любий друже, варто лише містерові Меквіну подати сигнал! Тьху, Джеффрі, годі дутися! Заздрити жінці! Хіба жінка не є істотою нижчою? І хіба може тінь жіночої слави вкинути у смуток гордий дух мільйонера? Подолай те ваш сплін[18] та приходьте до мене обідати.

Він знову розсміявся та вийшов із кімнати, і знову я відчув, що його сміх дратує мене.

Щойно він пішов, я дав волю ницьому, негідному бажанню, яке вже кілька хвилин горіло в мені: присівши до письмового столу, сквапливо написав записку для редактора впливового часопису, у якому я працював колись. Якщо моє нинішнє становище було відоме йому, то я мав певність, що він зрадіє з нагоди зробити мені яку-небудь ласку. Мій лист із позначкою «особисто і таємно» містив прохання про дозвіл написати для наступного випуску анонімну лайливу рецензію на новий роман Мевіс Клер «Незгода».

XVI

Неможливо описати той гарячковий, роздратований, суперечливий стан духу, у якому я тепер перебував цілими днями. Мій характер став мінливішим за вітер: я ніколи не був у тому самому гуморі дві години поспіль. Я жив непутнім життям, бо так було заведено: сучасні люди з вульгарною нікчемністю дурнів поринають у багнюку − лише тому, що бути морально брудним нині модно й заохочується в товаристві. Я став нерозважним картярем, оскільки у «верхній десятці» суспільства вважалося, що гра в карти є ознакою мужності й хоробрості. «Я ненавиджу того, хто боїться програти в карти кілька фунтів стерлінгів, − сказав мені якось один із „титулованих“, − це свідчить про боягузливу та дріб'язкову натуру». Керований цією «новою» моральністю та страхом видатися «боягузливою та дріб'язковою натурою», я майже щоночі грав у бакара та в інші азартні ігри, охоче програючи «кілька фунтів», що у моєму становищі означало кількасот. Мої випадкові виграші робили моїми боржниками багатьох «шляхетних» розпусників та негідників. Уважається, що картярські борги − це «борги честі», які належить сплачувати пунктуальніше, ніж будь-які інші; але моїх боргів мені й досі не сплачено. Я також закладався на величезні суми стосовно всього, що тільки може бути предметом для закладу. Щоб не поступатися моїм приятелям у «смаках» та «знанні світу», я відвідував будинки розпусти та дарував діаманти на кілька тисяч фунтів напівп'яним танцівницям та вульгарним кафешантанним «артисткам»: у товаристві вважалося, що такі