Марія Кореллі - Спокута сатани

− відповів я нетерпляче. − Дурна комедія! Чому твір не може бути визнаний лише за критерієм його літературної цінності? Чому не можна обійтися без впливових інтриганів із газетярської зграї?

− Що вдієш! − Князь граційно змахнув порошинку з сюртука. − А чому людина не може бути визнана в суспільстві лише за критерієм її власних заслуг, без грошей, які створюють їй рекомендацію, без допомоги впливових друзів?..

Я мовчав.

− Світ такий, який він є, − вів далі він, пильно дивлячись на мене. − Ним рухають ниці сили, він обирає собі низькі та згубні цілі; він далекий від того, щоб бути раєм. Це не ідилічна родина щасливих братів і сестер, а колонії сварливих мавп, які називають себе людьми. У давні часи філософи намагалися вчити, що цей тип мавп слід повсюдно винищити, аби могла розвиватися шляхетніша раса. Але вчили вони даремно: не знайшлося досить людей, щоб перемогти звірячий натовп. Сам Господь зійшов з небес, прагнучи виправити зло і відновити в людстві Свій спотворений образ, − але навіть Він зазнав поразки.

− У світі дуже мало божественного, − зауважив я з гірко тою. − Набагато більше диявольського!

Загадкова, мрійна усмішка змінила його обличчя, й він став схожий на Аполлона, заглибленого в думки про нову славну пісню.

− Без сумніву! − сказав він після нетривалих роздумів. − З-поміж усіх надприродних істот людство віддає перевагу дияволові; не дивно, що він владарює там, де його запрошують до владарювання. А втім, Джеффрі, цей диявол, якщо він існує (навряд чи, я думаю), − не такий вже й поганий, як говорять його огудники. Мені здається, що він нічим не гірший від фінансиста дев'ятнадцятого сторіччя!

Це порівняння розсмішило мене.

− Після цього, − сказав я, − вам лишається тільки піти до Меквіна. Сподіваюсь, ви скажете йому, що я є втіленням геніальності!

− Будьте певні, − відповів Лючіо, − я вивчив напам'ять свої репліки. «Зірка першої величини» і таке інше. Я прочитав «Атеней», щоб якнайближче ознайомитися з жаргоном літературного оцінювача, і впевнений, що впораюся з цією роллю якнайкраще.

Він пішов, а я, неуважно переглянувши газети, попрямував до Артур-клубу снідати − я тепер був його членом. Дорогою я зупинився перед вікном книгарні, щоб подивитись, чи не виставили ще мого «безсмертного твору». Його не було, натомість на одній із нових книжок у центрі вітрини я побачив заголовок: «Незгода» Мевіс Клер.

Сам не знаю, який раптовий поштовх спонукав мене ввійти й купити цю книжку.

− Чи добре продається цей твір? − спитав я, вже тримаючи книжку в руках.

− Продається? − перепитав прикажчик, широко розкривши очі. − Так, звісно, дуже добре. Усі читають Мевіс Клер!

− Справді? − і я недбало перегорнув кілька сторінок. − Але я не зустрічав у газетах жодного натяку на неї.

Прикажчик усміхнувся й знизав плечима.

− Пане, міс Клер надто популярна, щоб потребувати реклами. Крім того, більшість критиків настроєні проти неї, і публіка це знає. Днями до моєї книгарні ввійшов службовець якоїсь газетної редакції; він сказав, що йому доручено скласти перелік авторів, чиї книжки продаються найкраще. Я сказав, що міс Клер посідає перше місце, і він розлютився: «Усюди я дістаю ту саму відповідь, але, якою б правдивою ця відповідь не була, мені вона не потрібна! Я не смію внести цього імені до переліку: мій редактор негайно викреслить його − він ненавидить міс Клер!» − «Ваш редактор − негідник!» − сказав йому я. А він якось дивно подивився й відповів: «Немає сильнішого засобу для придушення правди, ніж журналістика!»

Я посміхнувся й пішов зі своєю покупкою, переконаний, що змарнував кілька шилінгів. Якщо ця міс Клер така популярна, то її роман, звичайно, мусив належати до творів низького ґатунку. У моєму ставленні до публіки − зрештою, на це хибує більшість літераторів − була забавна суперечність: я вважав читачів віслюками і водночас нічого так не прагнув, як схвалення тих самих «віслюків»! Мені важко було усвідомити, як це публіка самостійно, без указівки критиків, може поцінувати гарний літературний твір. Безумовно, я помилявся: численними масами публіки всіх націй рухає інстинктивне почуття справедливості, яке спонукає їх відкидати хибне та негідне й обирати істину. Приготувавшись, як більшість людей мого типу, поставитись до книжки глузливо та зневажливо, головним чином тому, що її написала рука жінки, я всівся у віддаленому куточку клубної читальні й почав розрізати сторінки.

Я прочитав лише кілька фраз − і серце моє стислося з переляку й заздрощів. Яка сила обдарувала цю авторку, цю жінку, настільки щедро? Яким правом вона насмілилась писати краще за мене? її магічне перо змусило мене, хай із соромом та гнівом, але визнати, наскільки я нижчий за неї!

Чистота думки, майстерність стилю, краса висловлювання − всім цим була вона обдарована; мене охопила така шалена злоба, що я облишив читання й кинув книжку геть. О генію − могутній, незнищенний, непідкупний! Ах, я ще не настільки був засліплений власною пихою, щоб не відчути, яким священним вогнем палала кожна сторінка; але визнати його наявність у творі жінки − це вже було понад мої сили. Жіноча перевага неймовірно ображала мене та дратувала. Я завжди вважав, що жінка повинна пам'ятати про своє місце − місце рабині чоловіка: бути дружиною, матір'ю, годувальницею, шити сорочки, латати шкарпетки − ось її доля. Яким правом рабиня може вторгатися в високе царство мистецтва та зривати лаври з голови свого пана?!

«О, якби мені тільки вдалося написати критичний відгук на цю книжку! − думав я, шаленіючи з гніву. − Я би спотворив її текст, перебрехавши цитати! Я б знищив її, розірвав би на шматки!» Ця Мевіс Клер, котру я вже обізвав подумки «безстатевою» лише за те, що вона мала талант, якого я не мав, говорила саме те, що хотіла сказати, з непідробною легкістю, невимушеністю, з усвідомленням власної сили. Не знаючи цієї жінки, я ненавидів її − ненавидів за те, що вона вміла здобути славу без допомоги грошей, і вінець цієї слави сяяв над нею так високо, що жодні критики не могли його сягнути.

Піднявши з підлоги книжку, я знов розгорнув її з наміром прискіпатися до стилю; два-три поетичні порівняння збудили в мені гіркий заздрісний сміх. Ідучи з клубу, я забрав книжку; в душі моїй змагалися два бажання: бажання прочитати твір безсторонньо, віддаючи належне авторові, та бажання розірвати книжку й викинути в куряву бруківки.

Саме в такому