Марія Кореллі - Спокута сатани

під руку, коли ми разом виходили на Пікаділлі, та публічно називав мене «мій любий хлопчику». Ніколи я не забуду здивування дрібного редактора шестипенсового журналу − цей жалюгідний редактор одного ранку зустрів у парку мене в супроводі графа! Лорда Ельтона він, вочевидь, знав в обличчя, а про те, що мене він також упізнав, свідчив його здивований погляд. Колись він зверхньо відмовлявся прочитати мій рукопис, стверджуючи, що я не маю імені, − а тепер? Я певен, він би віддав свою місячну платню, аби я тільки впізнав його! Але я до того не спустився, а пройшов повз, сміючись із вельми старого дотепу, що його переповідав мені мій майбутній тесть. Випадок був незначний, навіть не вартий уваги, однак він покращив мені настрій: однією з найбільших утіх, що їх давало мені моє багатство, була можливість відплати − зі мстивими відсотками − за всі образи та зневаги, якими у дні моєї нужди світ зустрічав кожну мою спробу заробити собі на прожиття.

Хоча я часто бував у Ельтонів, однак жодного разу відтоді не побачив паралізованої графині. Після її останнього жахливого страждання вона вже не рухалась − вона тільки жила, більше нічого. Лорд Ельтон говорив мені, що тепер настав найгірший період її хвороби; її спотворене обличчя навіть недобре впливало на тих, хто її доглядав.

− Річ у тім, − сказав граф, мимоволі здригаючись, − що вона має жахливий вигляд, просто-таки жахливий! Вона була такою гарною жінкою, а тепер вона буквально потворна. Нелюдське обличчя, особливо очі − дикі, перелякані, ніби вона бачила самого диявола. Моторошний вираз, запевняю вас! І ніколи не змінюється. Лікарі безсилі щось вдіяти. І, звичайно, це дуже тяжко для Сибілли та для нас усіх.

Я співчутливо погоджувався. Розуміючи, що перебування в будинку з живим мерцем неминуче мусить пригнічувати молоду особу, я не втрачав нагод бодай якось розважити леді Сибіллу. Я справляв їй невеличкі задоволення, які тільки були в моїй силі: дорогі квіти, ложі в оперу, зокрема на прем'єри, та інші знаки уваги, які чоловік може виявляти до жінки без того, щоб здаватися набридливим та докучливим. Усе сприяло досягненню моєї мети. Не маючи ні труднощів, ні клопотів, я егоїстично занурився у вир особистого життя, підбадьорюваний та заохочуваний цілим натовпом підлесників та зацікавлених знайомих.

Віллосмірський замок був моїм; цю купівлю обговорювали всі газети країни − деякі запобігливо, деякі осудливо. Мої повірники палко привітали мене з купівлею чудового маєтку, який вони, згідно зі своїм обов'язком, особисто оглянули і дали схвальний відгук. Тепер у будинку чаклували декоратори та меблярі, рекомендовані князем Ріманським, тож планувалося, що все в ньому стане до ладу до початку літа, на час мого прибуття, з нагоди якого я мав намір справити грандіозне свято.

Тим часом настала велика подія мого життя: видання моєї книжки, її, розрекламовану, нарешті було вкинено в незнану, мінливу течію громадської думки; спеціальні примірники було розіслано до редакцій усіх лондонських часописів та літературних оглядів.

Наступного дня після цього Лючіо, як я його фамільярно називав, увійшов до моєї кімнати; вираз його обличчя був недобрий і таємничий.

− Джеффрі, − сказав він, − я позичаю вам п'ятсот фунтів стерлінгів.

− Навіщо? − здивувався я.

Він простягнув мені чек. Глянувши на папірець, я побачив, що на ньому була зазначена саме ця сума і під нею стояв княжий підпис, однак імені особи, якій призначались ці гроші, вписано не було.

− Що це означає?

− Це означає, що сьогодні я йду до містера Меквіна. Зустріч призначено на дванадцяту годину. Ви, Джеффрі Темпест, автор книжки, яку містер Меквін критикуватиме й рекламуватиме, не можете поставити власного підпису на такому чеку: це було б незручно. Але я − інша річ. Я назвуся вашим літературним агентом, який бере десять відсотків прибутку та хоче добре заробити. Меквін, щирий шотландець, має гострий нюх на зиск. Ясна річ, це залишиться в таємниці. − Лючіо засміявся. − За нашої комерційної доби література, як і все інше, зробилася предметом торгівлі, і критики працюють виключно за плату. Чим вони гірші за інших?

− І ви хочете сказати, що Меквін візьме ці гроші? − нерішуче спитав я.

− Нічого подібного! Ці гроші не для Меквіна, а для добро чинного літературного комітету.

− Тоді розумію. Бо я був подумав, що ви хочете запропонувати йому хабара…

− Хабара! Боже мій! Підкупити критика! Неможливо, любий мій! Це нечувано, нечувано! − Він потрусив головою і врочисто закотив очі. − Ні, ні! Люди преси ніколи не беруть грошей: навіть за рекламу нової золотовидобувної компанії, навіть за ранкове оголошення про великосвітський концерт! Уся англійська преса чиста і сповнена гідності, повірте мені! Цей маленький чек призначений для доброчинного комітету, де містер Меквін обіймає посаду куратора, і гроші підуть на допомогу кільком «убогим і гордим», відомим лише йому! − Обличчя його на мить набрало якогось незрозумілого для мене виразу. − Що ж до мене, то я намагатимусь поводитись, як солідний літературний агент і, звичайно, наполягатиму на своїх десятьох відсотках! − Він засміявся. − Але я не маю часу на довгі теревені − я обіцяв Меквінові, що буду в нього опівдні, а вже пів на дванадцяту. Найімовірніше, снідатиму я в нього, тож не чекайте на мене. Що ж стосується п'ятисот фунтів, то ви не повинні бути моїм боржником, тому сьогодні ввечері маєте віддати мені чек на ту саму суму.

− Чудово, − погодився я, − але чи може статися так, що великий оракул газетярської зграї зі зневагою відкине вашу про позицію?

− Якщо він так вчинить, то це означатиме, що утопія існує, − відповів Лючіо, старанно натягаючи рукавички. − Де примірник вашого твору? А, ось один, іще пахне свіжою друкарською фар бою. − Він поклав книжку в кишеню пальта. − І дозвольте мені перед тим, як я піду, дорікнути вам, що ви дивовижно невдячна людина, Джеффрі! Ось я, цілком відданий вашим інтересам, ладен, незважаючи на мій княжий титул, розіграти перед Меквіном вашого «агента», а ви навіть не кинули в мій бік недбалого «дякую»!

Він стояв переді мною − саме втілення доброти й доброго настрою. Я засміявся.

− Меквін ніколи не повірить, що ви агент, − сказав я, − ви маєте зовсім інший вигляд. Даруйте мені, якщо я був неввічливим, але справа в тому, що мене обурює…

− Що вас обурює? − спитав він, досі посміхаючись.

− Обман в усьому,