Олександр Гребьонкін - Казки, Олександр Гребьонкін

- Оточуй його, братва!

Вони дочекалися, коли одягнений з голочки громадянин, ще раз мрійливо подивившись на місяць, пішов далі по вулиці.

Коли він проходив повз засніжений чагарник, що ріс біля присадкуватого будинку музичної школи, назустріч йому з фігурних залізних воріт вислизнули безжальні чорні тіні.

Песиголовець, виплюнувши недопалок, вп'явся очима в перехожого і їдко промовив:

- Гей, ти, стояти!

Перед ним був стрункий чоловік з восковим, добре виголеним обличчям і шрамом на лівій щоці. Очі його були наче глибокі темні прірви. Чоловік швидко оглянув бандитів, але, на диво, залишився спокійним. Він ніби й не помітив блискучу в місячних променях бритву в руках у лихого Курки і гострий ніж у безжального М'ясника, що відливав холодною сталлю.

Лише на мить очі незнайомця спалахнули якимсь лютим вогнем.                                           І Песиголовець раптом весь зіщулився - незрозумілий липкий страх пронизав його.

«Містер Смерть», - ця дивна фраза промайнула в голові, і Песиголовець став осідати на покритий мерзлим снігом асфальт. Потім несподівано став на коліна і залився сльозами.

Містер С. (а це був він) холодно посміхнувся, неквапливо оглядаючи на тих, хто перетнув йому шлях.

В одну мить все змінилося - видовище було вражаюче! Песиголовець, стоячи на колінах, трясся від страху, ридав і благав про помилування.

М'ясник раптом помітив, що замість ножа у нього в руках звичайний колючий дріт. Грізні сталеві шипи миттєво охопили руку і розпороли вени. Бризнула кров. Руки вкрилися темно-червоними стрічками, що стікали на сніг.

Курку корчило - кинувши бритву, він катався по снігу в агонії, а потім став зариватися в замет, тремтячи від холоду. Там він і замерз.

Довбня кинувся бігти, не розбираючи дороги, нічого не розуміючи від жаху. За ним чорним клубком летіла  страшна тінь. Він забіг на якесь будівництво, намагався перестрибнути через канаву, але полетів кудись вниз (його потім знайшли мертвим в котловані).

У Песиголовця дійсно виросла собача голова. Його жалюгідний вигляд, вереск і скиглення викликали у містера С. спалах гніву.

З огидою він махнув рукою. Тут же Песиголовець кинувся геть і зник назавжди, ніби його й не було.

А сам містер С., піднявши ціпок, закрутився дзиґою і, обернувшись яструбом, піднявся в холодне зимове небо.

Розділ 5. Плани порятунку

Страждання матері і батька, їх переживання за молодшого сина було настільки глибокими, що Артур вирішив, щоб хоч трохи заспокоїти, повідомити їм, що Івась живий і здоровий.

Аркадій Миколайович і Наталя Петрівна відразу ж стали випитувати звідки ці відомості. Артур стійко тримався, але, під натиском сліз і прохань, був змушений коротко розповісти про містера С. Він тільки опустив дивні обставини їх знайомства, вигадавши туманну історію про раптову зустріч з цим громадянином на вулиці, після похорону тата Кіри.

Далі почалося жахливе - батько і мати кинулися розшукувати цього загадкового громадянина, і Артур не в силах був їх зупинити!

У міліції  теревені про містера С. вважали міським фольклором, що не має під собою реальних підстав.

Увечері, коли вони сумно сиділи на сімейній раді, пролунав дзвінок у двері. До Артура прийшла Кіра. Артур їй розповів про зникнення містера С. і про вжиті ними пошуки.

Кіра сказала серйозно:

- Мені здається - нічого не потрібно робити. Просто чекати. Набратися терпіння і чекати. Містер С. твердо сказав, що він все дізнається. Я вірю йому. Ось побачите, він сам нас знайде, або якось дасть знати.

Збираючись додому і надягаючи пальто, вона попросила Артура проводити її, таємниче шепнувши:

- У мене для тебе дещо є...

***

Вони йшли по вулиці. Під ліхтарями іскрився сніг, і Кіра захоплено розповідала:

- Я була сьогодні в бібліотеці, шукала літературу про наше місто. Знаєш, що я знайшла? Книгу за 1875 год! Саму книгу важко читати, шрифт старий, але там є ілюстрації! Є види міста, видатні люди... І я бачила портрет полковника Клепцовського. Знаєш на кого він схожий? Не повіриш! На містера С!

- Не може бути. Стривай, адже стільки років вже минуло! - сказав Артур.

- Можеш впевнитись сам! Не дарма мене тато малювати вчив. Я портрет його перемалювала. Дивись!

Вони підійшли до найближчого ліхтаря, і Кіра вийняла з сумочки аркуш паперу.

- Дійсно, дуже схожий! Прямо вилитий... Лице таке… ніби витягнуте, запалі щоки, бакенбарди... Тільки тут в он у військовій формі... Слухай, а ти нічого не примальовувала тут від себе? - запитав Артур.

- Ображаєш, - протягнула Кіра. - Обличчя точно скопіювала, а мундир тільки намітила - не це головне! Я помітила ось що... Шраму - то немає! Адже у містера С. є на щоці шрам, пам'ятаєш?

- А може це його, як це... нащадок?

- Так, звичайно… Бути може у його сина Максима були діти... Хоча ніде не пишеться, що він був одружений...