Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

- 17 -

Зенлай зустрів Роувена, Сільсію та Навіє різким контрастом віддалених земель, якими вони мандрували останній тиждень, повільно не викликаючи підозр, пересуваючись. У повітрі вже не відчувалося тієї сирої прохолоди гірських перевалів чи свіжого аромату лісових стежок. Місто, що лежало на перетині торгівельних шляхів, видалося теплим і наповненим життям, від якого їхній загартований мандрами загін встиг відвикнути.

Сільсія, зістрибнувши з коня, одразу ж підняла голову, вдивляючись у вежі, що здіймалися над дахами будинків. Місто тягнулося вгору - від вузьких провулків у підніжжі пагорба до величних стін фортеці на його вершині, яка панувала над містом, мов корона на чолі монарха. Вулиці, вкриті бруківкою, здавалися широкими артеріями, що несли в собі потік гомону, сміху, і дзвону монет. Життя тут вирувало.

— Здається, тут навіть шум інший, — усміхнулася вона, відчуваючи, як хвиля міської метушні наче оживляє її зсередини. Її карі очі блищали у світлі ранкового сонця, що пробивалося крізь легкі хмари.

Роувен залишився верхи, оглядаючи площу біля міської брами з обережністю. Його погляд зупинявся на кожному вартовому, кожному підозрілому типу в темному одязі, що шмигав уздовж лавок торговців. Зенлай, попри свою атмосферу гостинності, залишався тим місцем, де під привітним виглядом могли ховатися небезпечні люди.

— Шум такий самий, як і всюди, — сухо зазначив він, поправляючи на собі плащ, щоб приховати зброю. — Але мені не подобається кількість чужинців у місті. Це може означати, що нас помітили ще на підступах.

— О, досить вже, Роу, — Навіє, на відміну від нього, здавалася захопленою новим місцем, її кроки були легкими, а усмішка - невимушеною. Її пшеничне волосся вільно спадало з плечей, привертаючи увагу кількох перехожих, та вона, здавалося, зовсім не звертала на це уваги. — Після всіх цих селищ і гірських стежок це місто - як ковток свіжого повітря. І тут не буде болота по коліна, коли ти спробуєш пройтися вулицею.

Де Роувен стримано кивнув, хоч і не поділяв оптимізму обох дівчат. Він знав, що в такому місці, як Зенлай, слід завжди бути насторожі. Але, помітивши, як Навіє та Сільсія з цікавістю оберталися до кожного торгового ряду і роздивлялися вітрини, він лише важко зітхнув. Йому й самому хотілося спокійно видихнути й насолодитися з Аберхат спільно проведеним часом, а не переховуватися від колишнього ліпшого друга.

— Гаразд, але не розслабляйтеся. Ми тут не заради відпочинку, а з конкретною метою, — наголосив він, нарешті зістрибуючи з коня та крокуючи слідом за дівчатами.

Сільсія озирнулася на Роувена і кивнула. Вона розуміла, що Зенлай для них не зовсім не місце для відпочинку. Вони наближалися до своєї мети, а значить, і до небезпек, які переслідували їх з самого початку цієї подорожі.

— Ми знаємо, Роу, — її голос став серйознішим, і на мить обличчя затягнув серпанок задумливості. — Ти знаєш, тяжко забути, чому ми зараз тут. Але трішки оптимізму не завадить.

Навіє зупинилася, вдихаючи запахи міста — аромат спецій і свіжоспеченого хліба змішувався з густими відтінками диму від кузень та солодкими пахощами квітів, які продавали на ринках.

— Я взагалі не знаю, що зроблю з продавцем лавки, коли його побачу, але зараз, — вона всміхнулася, — ця атмосфера справді заряджає.

— Дозволь нам трохи насолодитися цим місцем, — лагідно сказала Сільсія, кидаючи погляд на Роувена, повний надії. — Не завжди ж нам пробиратися крізь небезпеки й темряву.

— Добре, — погодився він після паузи, неохоче усміхнувшись. — Але спершу я б хотів побачити того, хто направив тебе, — він звернувся до Блейзефорд, — до скель Сільвера.

— Відкладемо радощі життя на потім, — сумно зітхнула Навіє. — Варто справді зайнятися справою. Хто знає, що задумав Адріан.

— І дізнатися, чи ми йдемо правильним шляхом, — додала Сільсія, знову піднявши погляд до фортеці, що височіла над Зенлаєм. У її очах блищала рішучість, що змішалася з тривожними передчуттями.

— Буде краще, якщо я один до нього навідаюся. Так ми будемо менше привертати уваги, а ви можете трішки розслабитися. Де знаходиться та крамниця?

— Йди до великої площі, оточеної колонами зі стародавніми символами. Там побачив фонтан, ліворуч серед крамниць буде вивіска - "Ангімас". Зайдеш туди.

***

Уайт не гаяв часу, відразу попрямував до місцевої крамниці, що користувалася недоброю славою. Крамниця розташувалася у вузькій алеї серед високих будівель, що тіснилися один до одного, створюючи темний лабіринт вуличок. Вітражі на вікнах переливалися у млявому світлі ліхтарів, що додавало містичного відтінку.

Щойно він відчинив важкі дерев'яні двері з кованими деталями, його ніс одразу обдало густим ароматом ефірної лаванди, що змішувався з нотами більш різкого - сушених трав та спецій, якими пахло з кожної полиці.

Простір крамниці здавався затісним і безладним: полиці були вщент заповнені амулетами, мініатюрними статуетками та древніми артефактами, що вигравали в приглушеному світлі. Керамічні й бронзові фігурки, камені, інкрустовані загадковими символами, висіли на нитках, створюючи таємничий шум, коли рухалося повітря.

Уайт повільно пройшов між вузькими проходами, зачіпаючи краєм плаща купу сувоїв, що хаотично лежали на одному зі столів. На кожному кроці його супроводжувало тихе брязкання скляних пляшечок та легке скрипіння дощок під ногами. Проте всі ці звуки і запахи затихли перед головною фігурою в приміщенні — літнім чоловіком, що сидів за дубовим столом, поглинутий роботою. Він майстерно вправлявся з дрібним механізмом під потужною лінзою, світло якої відкидало синюваті відблиски на його сиве волосся.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍