Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Дізнався, що то за трупи? – голос шефа звучав глухо.

– Один у формі з дійсним посвідченням на Левича Тимофія Васильовича. З гербом Північної губернії на формі і в документах. Так само номери автівки приписані до Пітера, а не Москви. Друге тіло належить черговому поліцейському, який мав знаходитись в кількох кілометрах на блок-пості. Власне через його відсутність і заполохали.

– Північна губернія? – шеф виділив головне. – Що вони там забули?

– Хто зна, хотів у вас попитатись, – Денис весело оскалився, обганяючи чергову автівку. – Ще цікавий момент, пам’ятаєте, я хотів знайти зниклого слугу, Олега? – і перш ніж Вічний встигнув відповісти, продовжив. – Ним до речі виявився пацан сімнадцяти років, який у день вибуху гуляв виставкою фанатів фантастики. Аж ніяк не підозріло. Так от, не один я, виявляється, хочу його знайти. Вчора, буквально через кілька годин після вибуху, якийсь здоровенний амбал військового розливу переглянув записи камер відеоспостереження Крокус Експо, це те місце, де проводилась виставка, в пошуках не тільки Олега, а ще й якоїсь дівчини, що мала бути в його компанії. І останньою він цікавився не менше, ніж хлопцем.

– В супроводі княжича не було жодних дівчат, – губернатор важко зітхнув. – Я звісно ще перевірю, Костянтин Ізяславович обіцяв всебічну підтримку. І в доступі до закритої інформації також. Маєш її портрет?

– Ага. Такий собі, але розгледіти можна.

– А от щодо невідомого «амбала»? Є хоч якийсь опис і прикмети?

– Голяк. Не засвітився на жодній із камер, принаймні так, щоб можна було щось розгледіти. А місцеві здатні пригадати лише те, що він був високим, лисим і у формі. Замало, на жаль.

– На жаль, – важко повторив Стожарович. Десь у фоні почувся шурхіт бумаг. – Крокус Експо знаходиться недалеко від місця, де знайшли мертвих КОРДовця і патрульного, так?

– Ага, тому я так швидко туди поспішаю.

– Гадаєш, там все пов’язано.

– Не гадаю. Впевнений, – з’їзд на шосе Денис лихо проскочив майже не скидаючи швидкість. І тепер нісся напряму до місця злочину. – По записам з камер вдалось встановити, що хлопець із дівчиною повернулись у Виставковий центр практично одразу після вибуху. І звідси вже виїхали або на автобусі, в чому я сумніваюсь, або на автомобілі. Тут близько до виїзду з міста, кращого плану не придумаєш.

«Вони безперечно тікали, – про себе. – Але тепер, з огляду на появу незнайомого «амбала» і додаткових трупів, постає питання – від чого саме?»

– Ці двоє точно пов’язані з вибухом. Або як співучасники, або як свідки, – Рєзніков у співпадіння не вірив. – Хотів би я з ними побалакати, – мрійливо. Скільки б питань можна було закрити одним-двома допитами. – А щось знайшлось по зниклому члену княжої дружини? Може він і був тим амбалом?

Зі сторони шефа почувся протяжний видих.

– Повне досьє і характеристика. Чекає тебе на пошті, але якщо коротко, то це Терещенко Іван, тридцять шість років. Три роки відпрацював у військах спеціального призначення, розвідувально-диверсійна діяльність. Дані засекречені. Десять років – княжа дружина. В чому він фахівець швидше буде прочитати, але в бій із ним щиро раджу не вступати, за жодних обставин. – Помовчав. – Цей хлопець за шість років міг би отримати земельний наділ і титул. Не думаю, що він пішов на зраду, та все ж будь обережним.

*******************************

Появу цих людей Ярослав пропустив. Вони під’їхали на непримітному сірому кросовері, який ніби випадково зупинився прямо перед автомобілем Уласа. Двоє чоловіків типової миршавої зовнішності, в джинсах і куртках, повністю ідентичні місцевим жителям. Вони нічим не привертали до себе уваги, не виділялись із оточення. І могли б спокійно пройти повз непоміченими, якби не репліка одного з них:

– Точно та сама.

Ярослав здригнувся і якомога повільніше повернувся до новоприбулих. Вони надто уважно оглядали старенький фіат, заглядаючи у вікна і простукуючи колеса. І поки не бачили його, хоча то було лише питанням часу.

«Переслідувачі чи допомога? – в останнє він не вірив, надто показово непримітний вигляд мали хлопці. – Що я маю?»

Він стояв біля квіткової клумби, частково прикритий від чоловіків трояндовими кущами. Невисокий паркан за спиною огороджував яблуневий садок, справа – будівля, зліва – відкрита стоянка, на якій поцокувала копитами гніда кобила, запряжена в старий побитий часом віз. Власне саме через неї Улас прийняв рішення паркуватись під деревом – коняка виглядала молодою і добряче роз’юшеною.

«Та хоч якесь прикриття!» – сковзнув до возу, користуючись зосередженістю новоприбулих на автомобілі. Кобила глянула на нього із підозрою та хоч не почала кусатись, на що Ярослав зітхнув із полегшенням. З кіньми, як правило, він швидко знаходив спільну мову, але ж і винятки існували.

А з боку невідомих раптом почувся свист, один, другий.

«Колеса! – ризикнув виглянути, але кросовер повністю перекрив огляд на хетчбек. – Вони ж не могли пробити колеса?» – Характерний звук не надавав жодних ілюзій. І Ярославу лишалось лише розпачливо стискати кулаки, мовчки ховаючись за кобилою.

«Чорт!» – в голові було порожньо. Жодних ідей чи схем порятунку.

Між тим, один із чоловіків встигнув вийти на стоянку, озирнутись, ковзнувши поглядом по кобилі, Ярославу, і направитись прямо до будівлі з поліцейським відділком усередині. Другий же обійшов автомобіль і прилаштувався біля багажнику, контролюючи подвір’я, клумбу і стоянку.

«Як ідеально я злився з місцевістю, не впізнали», – замість корисних думок, княжича захопила злість. Глянувши поверх возу на чоловіка біля автівки, він прийнявся активно розпрягати кобилу, що тепер дивилась на нього із цікавістю. Плану й досі не було, зате було бажання вчинити хоч якусь халепу оточуючим. Зробити бодай щось.

– Звільнимо тебе, красуне, від цього сорому? А? – прошепотів послабляючи попругу.