Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– А я вже був думав, що ви ніколи про це не згадаєте, – посміхнувся, проковтнувши черговий шматочок. І передав Олегу його порцію: – тримай. Тут ще є вода звичайна, газована і сік томатний.

– І пара бутерів, – додала Романа, достаючи собі сендвіч.

– Тобі потрібно їсти, – Улас зиркнув на Олега. – І пити більше води.   

– Звісно, – рівно погодився постраждалий.

*******************************

Ярославу вся ця ідея звернення до поліції не подобалась насамперед через недовіру до випадкових попутників. Їм не можна було привертати уваги до себе, слідити і взагалі попадатись на очі будь-яким службовцям. Якщо раптом Романа чи Улас хоч якось натякнуть на свою обізнаність чи причетність до подій у Москві, ця інформація дуже швидко потрапить в центр оперативного реагування. А далі…

Хто веде розслідування? Хто причетний до вибуху? І до кого першого потраплять дані про автівку з дівчиною і двома хлопцями, яких бачили разом у виставковому центрі? Дівчиною, яка була у тому клятому провулку. Яка була разом із княжичем до і після вибуху!

«Я сам її підставив, – найгіршим було те, що їх дуже легко можна було відстежити до Крокус Експо. Рюкзак, який він лишив в автівці КОРДу, був заповнений сувенірами з виставки. Навіть його костюм можна було легко пов’язати з ComicCon. – А скільки їм знадобиться часу, аби скласти її фоторобот і оголосити в розшук? І що буде далі, коли її помітять в компанії Уласа?»

Доводи останнього були правильними, але для ситуації, якби Ярослав справді був звичайним слугою. Найбільшою і єдиною цінністю Олега в таких умовах було б тільки знання обличчя двох зрадників. А заради цього витрачати час і ресурси на втікача ніхто б не став. Легше і простіше позбутись виконавців, тим паче, що діло вже було зроблено.

Але він не був слугою. Він був княжичем. І Ярослав все ніяк не міг підібрати слів, як пояснити Уласу і Романі, що їх переслідуватимуть до кінця. Що ніхто не випустить їх просто так. І рахуватись із випадковими жертвами зрадники також не збираються.

«Мені шкода. Але небезпека і досі не минула».

Весь вибух, вся та трагедія сталась лише з однієї причини – хтось хотів його вбити. Ярослав не розумів – навіщо. Він не був кимось впливовим в політичному сенсі. Як син князя він міг мати цінність тільки у вигляді заручника. Але не трупа. Тому йому досі незрозумілими були причини нападу на себе.

Однак, якщо хтось вже затіяв вбивство княжича – відпускати його точно не збирався. Задіяно стільки ресурсів, вони не можуть знецінити власні приготування. І будуть переслідувати до самого кінця.

З іншого боку, Ярослав міг помилятися.

«Може, навпаки, звернутись в поліцію подалі від Москви було б правильним рішенням? – чому він має тікати? Він на своїй землі! У своєму праві! – Але не тут».

Попереду були великі міста, де цілком можливо було отримати усю необхідну йому допомогу. Зв’язок, інформацію. Місцевим поліціантам, основна робота яких полягала у відлові дрібних крадіїв і розборками з пияками місцевими і зальотними, він не надто довіряв. Тим паче, що нинішній його вигляд був надто далеким від ідеалу. Постати в такому вигляді і представитись справжнім ім’ям?

«Чи спершу спробувати запропонований Уласом варіант?»

Самий відділок поліції знаходився в непримітній синій будівлі і сусідував із ветеринарною клінікою з одного боку і місцевим відділенням банку – з другого. Єдине подвір’я було густо засаджене рожевими трояндами, крізь які тягнулась одинока вузька стежинка. Вимощена битою плиткою, вона вела від маленької стоянки до самих сходів єдиного на всі три офіси ганку.

Стоянка не сподобалась ані Уласу, ані Ярославу. Тож машину припаркували в стороні, просто під розлогою шовковицею.

– Сподіваюсь, ці гілляки не подряпають мені фарбу, – поскаржився перед виходом Улас, але перепарковуватись не став. Затінок не стільки захищав від сонця, яке все сильніше проглядало з-за хмар, скільки приховував третього пасажира автівки.

– Не затримуйтесь, – порадив Ярослав. І глибше пірнув у подушки.

Йому було про що подумати.

«Навряд чи зараз хтось зуміє упізнати в мені княжича Великої Русі», – гірка посмішка на змарнілому блідому обличчі. Ще добу тому він переживав за діаметрально протилежне. Але зараз, глянувши на себе у знайдене серед купи подушок дзеркальце, сам себе заледве упізнав. Розпатлане кепсько пофарбоване волосся, легка щетина і синці під почервонілими очима. Брудний чудернацький одяг, рваний в деяких місцях.

Повна відсутність документів.

«І я примудрився загубити навіть печатку, – більшим дурнем він себе ще жодного разу за дев’ятнадцять років життя не відчував. – Навіть не уявляю реакцію батька, коли повернусь до дому».

Ярослав поспішив відігнати дурнуваті думки подалі. В нього були інші клопоти.

«Спершу варто змінити врешті цей костюм на щось менш примітне», – новий одяг Улас закинув йому на сидіння, однак перевдягтись у салоні Ярослав не зміг. Плече боліло, не так сильно, щоб треба було знов пити знеболююче, але достатньо, аби завадити активним рухам рукою.

А на вулиці можна було легко скинути остаточно зіпсовану мантію. І майже без проблем натягти безрозмірного светра, користуючись лише правою рукою і практично не чіпаючи ліву.

– Здається так я схожий на місцевого? – Ярослав поглянув навкруги, порівнюючи свій новий вигляд із оточуючими його людьми. Останніх було небагато – бабця у довгій спідниці і теплій сорочці з жилетом, дівчина в джинсах і куртці, кілька хлопців, одягнутих схоже на нього.

«До самої поліції заходити не варто, але постояти поруч, на вулиці, можна», – Улас і Романа все не виходили, а сидіти в автомобілі йому вже не було сил.

*******************************

Стожаровичу Рєзніков звітував по телефону, женучи автомобіль МКАДом у напрямку до Київського шосе. Саме там, на одній із заправок, прямо за першим блок-постом, знайшли автомобіль КОРДу з двома трупами у середині. І це було до біса близько до клятого виставкового центру.