Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

Напад

Над прилавком висів маленький телевізор із вимкненим звуком. Більшість часу він був повернутий до касирки, і вона мабуть дивилась на ньому серіали чи розважальні програми. Але зараз кожні пів години пускали термінові новини, і та невелика кількість покупців, що заходила в магазин, також заглядалась на екран. Тому телевізор повернули до зали.

І Романа мала змогу вкотре раз за разом переглядати картинки зруйнованої вщент будівлі, пики високопосадовців і кадри з тілами постраждалих. Це було жахливо до ступору. Розуміти, що ти був там, в кількох метрах від усього того хаосу, який показували кожні пів години, і тепер ти тут. Далеко. Просто дивишся, як і всі ці люди навкруги.

– Жахіття. Страшно жить стало, – покачала головою жіночка, яка завмерла поряд із Романою. Так само дивлячись новини, в яких не передавали нічого нового. – Казали, що то терористи.

– Справді? – Роману трохи тряхнуло від нервів.

– Та ти більше слухай цю стару. Точно кажу, газ спалахнув. Строять рєсторани, де можна і де не можна. А потом все вибухає, – махнула рукою касирка. І зосередила увагу на дівчині. – Щось куплятимете?

– Так, – хитнула головою. – Зараз. Друг скупається.

На екрані знов показали руїни готелю, але тепер з боку чорного входу. І Романа черговий раз зависла.

«Там мене намагались вбити».

– Розрахуйте нас будь-ласка, – Улас виринув десь збоку. І одразу підійшов до прилавку. – Ти в порядку? – озирнувся.

– Ні, – хитнула головою. – Мене мутить.

– Це нормально, – посміхнувся. І знов зосередився на покупках.

– Вагітна, что ли? – тут же вишкірилась касирка. Але Романа не відреагувала.

«Якийсь дурний сон. Може це справді лише дурний сон?» – прошвендяла за Уласом на вулицю.

Погода не радувала. Ранок був холодним, сірим. Ранкове сонце ледь пробивалось крізь туман, який і досі збирався при землі. Легкий вітерець трохи розносив його, привносячи аромати хвої та вологої землі з навколишніх лісів. Ще й саме селище виглядало тихим і сонним, майже ляльковим, як у фільмах жахів. Невеличкі вибілені будиночки із зеленими і жовтими дахами, ганки, висаджені туйками та ялиночками. І люди, що косими поглядами проводжали ранніх туристів.

А ще навпроти стояла автівка, на якій вона тікала з великого міста. Тікала через те, що хтось її мало не вбив.

«Ми вже далеко. Нас не знайдуть!»

– Помітили, що нічого не кажуть про постраждалих? – вона справді не хотіла піднімати цю тему, але новини по телевізору повторювали новини по радіо. А останні продовжував слухати Олег. – Ну, тобто сказали раз, що там зупинявся княжич. Показали пакети з… ну… з тілами. І все. Ані реальна кількість загиблих, ані круті новини про загибель княжича.

Глянула на Олега, який знов почав вицвітати. Вона і хотіла з ним ще посперечатись, бо ж бісив її самим своїм видом, своєю присутністю. І у той же час – йому хотілось допомогти. Попри все, він все ж намагався якось виплутатись самому і витягнути її.

– Смерть спадкоємця, якщо тіла не знайдено, будуть замовчувати до останнього, – глухо повідомив Олег, розбиваючи її власні роздуми.

– Пробач, – чомусь з’явилось відчуття провини. Можливо вона справді на нього аж надто вишкірилась. – Там і твої знайомі були?

«Може він правду каже, і там загинули всі, кого він знав?»

Хлопець перевів на неї холодний погляд:

– Я не хочу про це говорити. Не зараз.

– Як скажеш.

– Продукти куплені. Светр і кепка для Імператора. Прошу! – весело видав Улас, перериваючи неприємне мовчання, що повисло між Романою та Олегом. – Все гаразд?

– Так, – Олег перевів погляд на Уласа. – Ви подивились довідники?

– З якого ти всесвіту? – Романа знов відчула роздратування. – Повернись у реальність, знаєш, нормальну сіру буденність, в якій номери палацу в звичайних крамницях не вивішують. І довідники з такими номерами на прилавках не розкладають, – в’їдливо.

– Тихо, – перервав Улас. І всівся на водійське сидіння. – Заїдемо в поліцейський відділок і подивимось довідники там.

– Ти жартуєш? – Олег навіть підвівся трохи. – Не можна зв’язуватись із поліцією! Принаймні не в цій губернії.

– Чого? – Улас озирнувся. – Мої документи при собі. Запитаю короткий шлях до Дніпра. І заодно гляну номер, за яким можна дзвонити до палацу. Висловити співчуття чи висловити надію.

– Точно! – Романа навіть сплеснула. – Це ж зараз всі «дівчатка» почнуть оплакувати «принца»! Нікого не здивує, якщо запитати номер для твоєї сестрички! Та навіть я можу запитати, тільки сльози вичавлю якось.

«Уявляю, як Люда розридається, коли стане відомо про смерть княжича», – промайнула думка.

– «Принца»? – Олег заледве розумів, про що вони говорили.

– Я маю на увазі, що всі фанатки княжича зараз почнуть впадати в траур. Додзвонитись на гарячу лінію буде складно, але можливо. Сподіваюсь, цього тобі буде достатньо? – а потім додала задумливо: – Чи там вже тільки відповідач діятиме?

– Все одно ж краще ніж нічого? Еге ж?! – Улас чесно намагався підбадьорити попутчиків, але поки виходило не надто вдало. Тим паче, що вони майже не звертали на нього уваги. Принаймні сама Романа чула лише Олега, який діяв на неї як червоне ганчір’я на бика.

– Невже тебе взагалі не турбує доля княжича?

– А чому має?

– Княжич. Спадкоємець київського престолу. Майбутній князь держави, в якій ти живеш і бажаєш працювати.

– І що? Мені ж не свататись до нього.

Олег завмер. А Романа черговий раз подумала, що можливо хлопець і не брехав.

«Може, він справді служив княжичу? І це було не дуже доречно? Хоча?! Це ж саме через нього я опинилась в цій халепі!»

– В будь-якому разі, я зголодніла. А ми купили дещо поїсти, тож!

Вона обернулась до Уласа. Пакет з продуктами лишився в нього і тепер, розкритий, лежав на колінах чоловіка. А сам Улас, припинивши спроби довести комусь і щось, активно доїдав шматок пирога.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍