Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– Отже розкажеш мені все ще раз. Усе те, що вже встиг розказати про хлопця. І ще про те, хто там тебе розпитував також. І ні, я не вірю, що ти тут один, вухастий, батрачиш.

– Камон! – чоловік закотив очі, але таки гукнув когось із натовпу, вказавши на своє місце. І потяг Дениса за собою. – Ладно, типу перерва на чай. То що я знов маю розказати? Про хлопця чи про амбала?

Невелика підсобка, в яку їх завів чудило, виявилась напрочуд затишною. Кілька дутих пуфів, дерев’яна бочка, що замінювала стіл. На ній стояло чотири кружки і тарілка із печивом. Стіна зі стелажами, забита коробками і книжками різних кольорів. Де-не-де звисали різнокольорові штандарти, виглядали бутафорські мечі та списи.

Біля одного з пуфів стояла дівчина в костюмі американської піхоти і активно заплітала довжелезну косу. Глянула вона на них косо. І мовчи вийшла, пнувши ногою на останок двері так, що вони неабияк гецнули.

– Не звертай уваги, вона і в житті фурія, – чудик звідкільсь витягнув термос і залив чаєм дві чашки. – Це до речі з бергамотом, лимоном і медом. П’єш таке?

– Офіційне розслідування, – нагадав, починаючи втрачати терпіння.

«Балаган».

– Це ж не алкоголь! Все! Зрозумів. Хлопець і амбал. Першого запам’ятав через костюм. Дуже якісний і не дешевий. І образ рідкісний. Імператора не часто косплеять.

– Чому? – Денис таки вмостився на пуфі. І навіть зазирнув у запропоновану чашку. Аромат і колір вказували на те, що налили йому справді чай.

«Що то взагалі таке – косплеїти?»

– Тобто? Бо не надто популярний персонаж, – знизили плечима у відповідь. – Я Тарас, якщо що. – Ковток, після якого Тарас прикрив очі. – І ще тримався класно, ну прям справжній Цар. І навіть показав кілька рухів із мечем. Виглядало суперово. І я порадив йому виступити на сцені, але він відмовився. Купив квиток на день. І пішов. Все.

– Запам’ятав, як він виглядав? Прикмети? – Рєзніков підібрався. Витягнув із записника фотокартку Олега. Але поки притримав у себе, очікуючи на відповідь.

– Та ніяких ніби. Я вже казав це вашому колезі. Тут же не реально когось запам’ятати. З цим вам пощастило тільки тому, що костюм прикольний. Ну і я йому білет продавав. Бо знаєте, якби не вся та муть із вибухом в центрі, я б сьогодні відпочивав у залі, а не сидів на вході.

– А що за колега? – перепитав.

– Амбал. Зі служби безпеки, – Тарас витягнув печиво з тарілки. – Показав посвідчення. Відвів у сторону. І почав питати про хлопця в костюмі сітха. Коли я його бачив? Чи не бачив удруге? Чи був він сам? І таке інше.

– Сітха?

– Ну, Палпатін? Сітх? Джедаї? Зовсім не в темі? – вухастий важко зітхнув, ніби перед ним сиділа геть неосвічена людина. – Гаразд – це один персонаж. Сітх – типу напрямок віри, імператор – титул, Палпатін – ім’я персонажу. Камон! Подивись Зоряні війни, діду.

– Гаразд, – перебив, якось навіть сіпнувшись на «діда». І спробував повернути думки в русло розслідування: – Цей агент зі служби безпеки називав Ім’я? Запам’ятав номер посвідчення? – він точно знав, що нікого з СБ ввечері тут не було. І не могло бути.

– Якого? – відповідь достатня, аби зрозуміти, що ніхто те посвідчення не перевіряв. Це була проблема, якою часто користувався і сам Денис. Але яка неабияк шкодила. Пересічні громадяни ніколи не звертали уваги на реквізити службовців. Особливо при опитуваннях під час розслідувань. Один з десяти, можливо, вимагав поглянути бумажку. І один з двадцяти перевіряв номер, запевняючись, що то не підробка, а реальний документ.

– Як хоч виглядав той амбал із посвідченням? Фоторобот зможеш скласти?

– Високий, лисий. У формі. Чорна, типу як в оперативників поліцейських. Чи військових? Високий? – Хитнув головою. – Тут за день повз мене такий натовп проходить, що всі обличчя вже однаково сприймаються. Не певний, що згадаю щось більше.

«Фігово, але краще, ніж нічого».

– На вході є камера. Може на ній його буде видно? – порадив Тарас.

Але Денис і без цього збирався йти по записи з камер. По-перше треба було візуальне підтвердження слів самого Тараса. Він мав приблизний час, коли Олег прийшов на виставку. А треба було ще встановити, коли він її залишив. Виходів було кілька, і вони також проглядались. По-друге, треба було глянути на невідомого «колегу». Досі Денис був певний, що єдиний шукає слугу княжича. Не так багато знало про його відсутність у номері. Не так багато із уцілілих. Але варіантів могло бути безліч – від зниклого дружинника (той міг би представитись будь-ким і зійти за амбала) до ретивого журналюги.

«І чи справді то був Олег, а не хтось інший, хто ним прикидався, поки Олег виконував інші задачі?»

– Усе це мені потрібно буде в офіційній формі. Я залишу тобі адресу, куди ти маєш сьогодні, і якнайшвидше, прийти і повторити. Але перед цим, – виклав фотографію Олега на стіл. – Він схожий на того хлопця в плащі?

– В мантії, чувак! – простогнав Тарас. Але на фотографію глянув уважно. – Та ніби. В того був цілий шар гриму на обличчі, і капюшон опущений.

«Отже, це міг бути хто завгодно», – зі смутком, прибираючи фотокартку. А Тарас продовжував відбріхуватись:

– Серйозно, тут же половина в масках і костюмах. І народу тьма. Я й дівчину б не упізнав, якби ніс до носа зіткнулись, а вона без маски була. Наче.

«Саме тому вся надія на камери. Але хоча б, – завмер. – Яка дівчина?»

– Дівчина?

– А ви її не розшукуєте?

«А мав? Хоча стривай»

– Її розшукував мій «колега»?

– Так. Він багато про неї питав. І ніби теж шукав її по камерам потім.