Ольга Вільна - Ярослав, Ольга Вільна

– У мене нема друзів, – через пару хвилин тиші відповів Олег. Якось зовсім тихо. Романа видихнула гучніше.

– Не знаю, в який саме момент часу ти починаєш возити попа в решеті, але ж ти сам розумієш, наскільки дико звучить усе, про що ти тут толочиш?

– Пробач? – розгублено.

– Досить заливати! Хто ти в біса насправді такий? І чому тебе намагались застрелити? Чому вбили того поліціанта?

– Веселий Олег. Княжий слуга. Мав …

– Та годі! – Романа, роздратована, вдарила по торпеді. – Ти можеш нормально сказати, що відбувається?

– Ні! – тепер вже випалив сам Ярослав. Раптово і ніби навіть для себе неочікувано: – Я знаю не більше за тебе.

– Ти просто бовдур! Господи, в що я вляпалась?!

– Ти…

– Досить, – врешті втрутився Улас. – Ви чудова пара, і я щиро радий за вас. Але зараз нам варто трохи затаритись. Ваша Імператорська Величність? Шляхетносте? – по черзі глянув на хлопця в подраній, однак все ще достатньо впізнаваній мантії сітха, та на дівчину в образі принцеси Леї. – Гадаю темній стороні сили варто лишитись в машині. І не лякати своєю величчю пересічних громадян?

Олег трохи скривився, але погодився.

– Тоді, Ваша Шляхетносте? – Романа продовжувала щулитись на хлопчину. – Ви теж лишаєтесь? Хоч не поб’єтесь?

– Я йду, – вирішила, щосили відкриваючи дверцята.

*******************************

Величезні зали Крокус Експо були настільки переповнені народом, що простір майже не відчувався. Галасливий натовп повністю заглушував музику, що в іншому місці давно створила б жахливу какофонію. А численні кондиціонери геть не справлялись зі спекою і задухою закритого приміщення.

Світ Гри виявився популярною виставкою, на яку злетілася молодь з усієї Русі, ще й з навколишніх країн туристів наїхало. Дивні костюми, маски, несподівані образи з абсолютно химерними обрисами зустрічались майже на кожному кроці. І вся ця розмальована орда постійно рухалась і пересувалась, без жодного маршруту чи конкретного напрямку.

Рєзніков зі справжнім жахом розглядав усю цю метушню. Він практично бачив, як його розслідування розпадається на шматки, розтрощене цією дивною і абсолютно дикою реальністю.

«Невже в цьому місці можна буде когось знайти?»

Всередині були камери, але Денис заздалегідь готувався нічого на них не побачити. Забагато людей. Забагато однотипних костюмів. А вся доступна йому інформація для пошуку – фотокартка молодого хлопчини і словесний опис костюму.

«Підліток у плащі із капюшоном. Як взагалі особистим слугою міг опинитись підліток?» – останнє досі не вкладалось у голову. Рєзніков і так і сяк крутив цю новину. Ризикнув перепитати кілька разів, але що недосяжний голова служби охорони княжого дому, що практично непритомний секретар княжича підтвердили правдивість даних. Княжичу Київської Русі прислужував хлопчина сімнадцяти років. Фанат Зоряних війн, якого без питань відпустили на масовий захід. Більше того, це не було першою такою прогулянкою.

«Хлопчина стабільно лишав свого княжича, якому мав служити весь час, кожну тривалу поїздку майже на цілий день. І ні в кого це не викликало питань? – Рєзніков роздратовано огледів натовп на вході до зали, де власне і проводився захід. – Підліток, який має один із найвищих рівнів доступу у державі, наближений до спадкоємця! Без нагляду, без охорони, гуляє будь-де протягом більш ніж шести годин поспіль! Скільки всього можна зробити за цей час? – Денис зітхнув. Повірити у випадковість останніх подій не вдавалось ніяк. Надто влучно цей Олег пішов на виставку. І досі не повернувся, хоча мав би вже бути якщо не біля залишків готелю, то у губернатора точно. – Та навіть якщо припустити, що він не спеціально замислив зраду, такого ж і ошукати – роботи на пів години!»

«Або інша теорія, слуга таки лишився вірним княжичу. Повернувся до готелю, застав вибух. Побачив вбивць, наштовхнувся на поліцію і, поки вбивці розправлялись із поліцейськими, втік». Знайдений слід цілком міг належати підлітку. Та в будь-якому випадку – хлопця треба було знайти. Чи як співучасника злочину. Чи як вагомого свідка.

– На день чи як? – молодий чоловік в зеленому костюмі з дивними наліпками на вухах і арбалетом за спиною помахав перед обличчям Дениса рукою.

– Рєзніков Денис, служба безпеки губернії, – витягнув посвідчення, яке насправді мало про що могло розказати, окрім його роботи на губернатора. Однак що цей дивак на вході міг знати? – Маю кілька питань по вчорашнім відвідувачам.

«Без шансів, – зітхнув про себе. Вкотре. – Запам’ятати когось із усього натовпу, що тут вештається?»

– Та ладно? – дивакуватий чоловік витріщив очі. І Рєзніков в цілому його щиро розумів. – Я ж уже все розказав!

– А? – кіпа сумних і регресивних думок завмерла.

– Я звісно чув усілякі заморочки про те, як різні служби ігнорять один одного. Але серйозно, невже не можна…

– Завмри, вухастий, – підняв руку, обриваючи потік непотрібної інформації. – Мене цікавить хлопчина сімнадцяти років у плащі з капюшоном. Тобто в костюмі? – ім’я чи то прізвисько персонажа вилетіло з голови. Але перш, ніж Денису довелось шукати записника, чоловік на вході вже продовжив за нього.

– Костюм сітха. Косплей імператора Палпатіна. Учора перед самим закриттям ним вже цікавились. І я розказав усе, що знав. Серйозно! Запитайте у ваших колег. Бачите, яка за вами черга?

Рєзніков чесно обернувся, аби глянути на не менш роздратованих відвідувачів виставки ніж він сам. Народ абсолютно різного віку, від малечі до кількох дідів, в дивних чи нормальних костюмах дивився на нього злісно-роздратовано. Але від коментарів поки утримувався.

«Та ви знущаєтесь?»

Напередодні в самому центрі стався вибух! Можливо вбито княжича! А це збіговисько як ніби нічого й не сталось продовжує гуляти!

«В будь-якому разі не маю на це часу», – повернувся до вухастого.