Ісабель Альєнде - Японський коханець

з цих чіпких пальців. В сірих очах Кеті було стільки співчуття й любові, що дівчина не змогла їх відкинути. Вона сіла на підлогу, поклала голову на вузлуваті коліна Кеті й дозволила тій гладити себе по голові скаліченими руками. Ніхто так не пестив її відтоді, як Ірина поїхала від діда з бабою.

Кеті сказала їй, що найголовніше в житті — очистити власні вчинки, прийняти дійсність такою, як вона є, спрямувати всю енергію на теперішність і зробити це просто зараз, негайно. Чекати не можна, це Кеті затямила після нещасного випадку. В своєму стані вона мала вдосталь часу, щоб сформувати власні судження й краще взнати себе. Бути, існувати, любити сонячне світло, людей, птахів. Біль наринав і минав, напади нудоти наринали й минали, розлади шлунку наринали й минали, але це не тривало довго. Натомість Кеті мала ясний розум і вміла насолоджуватися кожною краплиною води в ду́ші, дотиком дружніх рук, які мили шампунем її волосся, приємною прохолодою лимонаду в літню днину. Вона думала не про майбутнє, а лише про день, в якому жила.

— Я намагаюся пояснити тобі, Ірино, що ти не можеш бути прив’язаною весь час до минулого та боятися майбутнього. Тобі дано тільки одне життя, але якщо ти проживеш його добре, цього досить. Єдиною реальністю є теперішність, оця днина. Чого ти чекаєш, щоб почати бути щасливою? Важить кожен день. Хто-хто, а я це чудово знаю!

— Не всім дано бути щасливими, Кеті.

— Звісно, всім. Ми всі народжуємося щасливими. Дорогою життя брудниться, але ми здатні його очистити. Щастя не безмежне й непогамовне, як утіха чи радість. Воно безмовне, спокійне, лагідне, це стан внутрішнього умиротворення, що починається з любові до себе. Ти повинна полюбити себе так, як люблю тебе я, як люблять усі, хто тебе знають, а надто внук Альми.

— Сет не знає мене.

— Це не його провина. Сердега вже кілька років намагається наблизитися до тебе, це всі бачать. Якщо він не домігся свого, то лише через твою потайливість. Ну ж бо, розкажи мені про цього Вілкінса.

Ірина Базілі мала офіційну історію свого минулого, яку вибудувала з допомогою Рона Вілкінса й використовувала, коли мусила відповідати на неуникні запитання. В цій історії була правда, але не вся, лише допустима частка. Ірині виповнилося п’ятнадцять років, коли суд призначив їй психолога; та жінка кілька місяців лікувала її, але врешті Ірина відмовилася говорити далі про все, що з нею сталося, й вирішила під іншим іменем переїхати до іншого штату й змінювати місце проживання стільки разів, скільки буде необхідно, щоб розпочати нове життя. Психолог повторювала, що травми не зникають самі лише тому, що людина намагається на них не зважати: вони, мов невідступна медуза Горгона зі зміями на голові, що чатує в потемках і при першій же нагоді накидається на жертву. Замість вступити з нею в двобій, Ірина втекла; відтоді її існування було суцільною втечею, поки нарешті дівчина опинилася в Лак-хаузі. Вона ховалася в роботі й у віртуальному світі відеоігор та фантастичних романів, де була не Іриною Базілі, а хороброю героїнею, яка мала магічну владу. Поява Вілкінса вкотре зруйнувала цей крихкий примарний світ. Кошмари минулого скидалися на курну дорогу: легкий подув вітерця міг здійняти пилову бурю. Переможена, Ірина зрозуміла, що зарадити їй може лише Кетрін Хоп зі своїм золотим щитом.

Їй було десять років, коли в тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомому дід з бабою одержали від Радміли лист, що змінив життя дівчинки. Мати побачила по телевізору програму, в якій ішлося про сексуальне рабство, й дізналася, що такі країни, як Молдова, постачають дівчат до арабських еміратів та борделів Європи. Жінка з жахом пригадала часи, коли сама опинилася в руках турецьких сутенерів, і, прагнучи не допустити, щоб її дочку спіткала така ж доля, умовила свого чоловіка, американського спеціаліста, котрий познайомився з нею в Італії й відвіз до Техасу, допомогти дівчинці емігрувати до США. Ірина матиме все, що тільки побажає, — найкращу освіту, гамбургери, чіпси, морозиво, вони навіть поїдуть до Діснейленду — обіцялося в листі. Дід з бабою наказали Ірині нікому про це не казати, щоб не викликати заздрість і не наврочити, бо хвастощі зазвичай караються, а самі тим часом почали клопотатися про візу. Процедура тривала два роки. Коли їм нарешті прислали квитки й паспорт, Ірині вже виповнилося дванадцять років, хоча вона — малоросла, худюща, з копицею білявого волосся на голові — скидалася на виснаженого восьмирічного хлопчика. Дівчинка стільки мріяла про Америку, що почала усвідомлювати убогість усього, що її оточувало; раніше не помічала цього, бо не мала, з чим порівнювати. Її село, здавалося, стало жертвою бомбардування, половина хат були заколочені або зруйновані, немощеними вулицями бігали зграї голодних собак, кури порпалися в багнюці, а старики сиділи на порогах своїх халуп, курили цигарки й мовчали, бо все вже було сказано-пересказано. Ці два роки Ірина прощалася з кожним деревом, пагорбами, землею та небом, які, за словами діда й баби, були тими самими, що й за комунізму, і залишаться такими навіки. Мовчки прощалася з сусідами та однокласниками, віслюком, козою, котами й собакою, які були її друзями дитинства. Наостанок попрощалася з дідом та бабою.

Вони спакували перев’язану шворкою картонну коробку, куди поклали Іринину одіж і новий образ святої Параскеви, куплений у церковній крамничці в сусідньому містечку. Мабуть, усі троє здогадувалися, що вже ніколи не побачаться. Відтоді Ірина, хоч би де була, звикла лаштувати — нехай навіть на одну ніч — невеличкий вівтарик з образу святої та єдиної фотографії діда й баби. Це був любительський знімок, зроблений у день їхнього весілля: обоє в традиційному вбранні — Петрута у вишитій спідниці та мережаному очіпку, Костеа в коротких штанах і камізельці, підперезаній широким паском. Їх, струнких, немов патички, годі було впізнати, бо тяжка праця ще не зігнула їхні спини. Кожного дня Ірина молилася їм, бо вони були більшими чудотворцями, ніж свята Параскева, були, як казала Альма, її ангелами-охоронцями.

Дівчинка якось дісталася сама з Кишинева до Далласа. Доти вона подорожувала лише один раз: їздила з Петрутою поїздом до ближчого міста, щоб провідати в лікарні діда, якому видалили жовчний міхур. Вона ніколи не бачила літаків зблизька, тільки в повітрі, а її англійська обмежувалася текстами модних пісеньок, які дівчинка запам’ятала, не розуміючи їхнього значення. Авіакомпанія почепила їй на шию пластикову течку з її документами та квитком. Політ тривав одинадцять годин, і весь цей час Ірина нічого не пила й не їла,