Рія Тас - Вмій програвати, Рія Тас

- Все я пішла, без мене не сумувати.

- Гарно повеселитися. До гуртожитка можеш не повертатися – каже Ілона.

- Так, так, сьогодні ми тебе не чекаємо – сміється Катя, якій вже ніби краще.

Тільки збираюся зробити кроки у бік сходів, як зустрічаю Михайла. Який розглядає мене впритул.

- Привіт – вітається першим.

- Привіт, дуже гарно виглядаєш.

- Дякую.

- Ти з тим хлопцем, що у клубі біля тебе терся? – роздратовано говорить хлопець.

- Міш, по – перше, це не твоя справа, а по – друге, трешся біля мене ти! – хочеться ще пальцем у нього тикнути, щоб нарешті зрозумів це.

- Він же пограється з тобою та викине, а я ж кох… - не даю до говорити.

- Мені вже час – намагаюсь бути ввічливою.

- Він же дівчат, як печатки змінює, мені Арсен розповідав, а ти на що повелася? Готова бути черговою? – слова Михайла знову сіють сумніви стосовно Руслана. Чергова? Ні!

- А, яка тобі справа з того? Я сама якось розберуся зі своїм життям і  в порад не потребую. Я говорила і повторю ще раз. Якщо мене десь побачиш зроби вигляд, що не знаєш – оминаю. Та іду до сходів гордою ланню.

Декілька слів, а сумніви крутяться навколо мене. Але все розвіюється, як тільки бачу Руса з букетом квітів, він підпирає бампер свого автомобілю. А ще я бачу погляди та вздохи дівчат, які проходять мимо. А ще мені дуже подобається те що він на них не реагує, бо чекає саме мене. Його посмішка сіє тепло в середині мене, а здоровий розум забуває про своє існування. Не знаю як виглядаю зі сторони, але сидячі в автомобілі хлопця та вдихаючи аромат квітів посміхаюся.

- Мені подобається, коли ти посміхаєшся, лисичко – говорить та скеровує автомобіль у потік інших.

- Дякую, а куди ми їдемо? – запитую.

- От, чесно не знаю, хотів тебе повезти в один заклад китайської кухні, але глянувши на твій не перевершений вигляд, хочу тебе зачинити у свої квартирі та нікуди невускати.

- Ні, на таке я не погоджуюся. А ще я страшенно голодна, тож вези мене куди ти там збирався.

- Ну, якщо наполягаєш.

- Наполягаю!

Решту дороги ми майже не мовчимо, обговорюємо сьогоднішній день, Руслан веселить мене смішними історіями. А я не стримую сміху.

- Ого – вигукую коли бачу вивіску закладу. Це один з найдорощих закладів у місці з китайською кухнею. Мені Тая розповідала про нього та нахвалювала вареники з вишнею, а ще знаю що хоч і страви українські, але подача та спеції досить цікаві, як для сьогодення – Можу уявити які тут ціни, напевно, чашка чаю як пів моєї стипендію – я що це в голос сказала.

- Не хвилюйся я пригощаю, тож можеш замовляти будь – що.

- Оу, ну тоді готов гаманець – говорю жартівливо.

Руслан припарковує автомобіль. Допомагає мені вийти, квіти залишаю у автомобілі. І ми як справжня пара під руку йдемо до входу де нас зустрічає охорона, а потім адміністратор закладу, який вітає нас, видно що Руслан тут не вперше, бо його добре знають, адміністратор проводить до одного зі столиків, а через секунду ніби з землі виросла офіціантка у ідеально білій блузці та чорні спідниці і навіть у рукавичках.

Беру меню та мої очі розбігаються чи то від цін, чи від асортименту та новизни подачі та смакових якостей. Я знала, що наша кухня смачна та різноманітна, але не думала, що настільки.

- Мені ребра із печі в соусі тіріякі та зеленою цибулею та  закуску з осміногом та саранчою – читаю у меню осмінок - закуска з саранчою із медом, соус з ягід та обліпихи і як таке можна їсти – І ще звичайної негазованої води і вино червоне бутилку, на ваш смак, найкраще – говорить Руслан, а та посміхається ніби він її пропозицію зробив. – Обрала, щось? – нахиляюся, щоб почув лише він.

- Ти коли говорив за китайсюку кухню, то я розраховувала на ситну локшину, а не саранчу. – говорю тихо, а Руслан посміхається, а потім сміється так природно, гарно, ніби ми тут одні.

- Тут і локшина є спробуй, до речі дуже смачний.

- Та, ні дякую, локшину я і вдома поїм – говорю шепотом, а потім звертаюся до офіціантки – Мені будь ласка салат з грушею, індичкою, кінзою, кеш'ю та шу май з морським гребінцем.

- Добре – здіймає свій погляд офіціантка на нас, говорить, що замовлення буде готове через тридцять хвилин і зникає так швидко, як і з'явилася тут, оце сервіс, треба ж бути тако не помітною.

- Як тобі? – запитує хлопець.

- Миленько тут, цікаво, я б сказала.

- І все?

- Руслане, а що ти хотів почути? Я чесно ні разу не була у закладах подібного рівню, але верещати від захвату не буду.

- Отже не здивував?

- Чому ж здивував, але чесно, мені і шаурма десь у ларьку зайшла б, а не оце ваша саранча.

- Хочеш, можемо поїхати за шаурмою, тільки скажеш куди.

- Ні, сиди вже, мені ж цікаво на саранчу подивитися.

-  Комплімент від шефа – до нас приходить офіціантка з підносом, ми з хлопцем одразу й замовкаємо. Чекаємо поки поставитьщось дуже гарне, але не відоме мені та різноманітні добавки до нього.

- Умм, як же це смачно – говорю після того, як куштую креветку, це єдине, що я вмізнала з всього сету. Вона неймовірно смачна, не можливо з чимось зрівняти.

- Бери ще спеції та соуси так смак ще цікавіший – говорить хлопець, який куштує саме з спеціями.

- Ох Боги, – вигукую коли їм за порадою хлопця – От тепер я здивована, надіюсь їжа така ж смачне, не дивлячись на дивне поєднання.

- Думаю, що ти будеш в захваті.

- Ну, побачимо .

І саме після цих слів до на приходить офіціантка зі стравами. Аромат неймовірний. Вигляд цікавий, незвичний, а що по смаках? Дівчина розливає по наших бокала напій насиченого червоного кольору, який має також неймовірний букет.

- За тебе – підносить бокал Руслан, а я ніяк не коментую лише посміхаюся та роблю ковток.

- Ммм, смачно – Олю, що за дивна звичка коментувати все, що куштуєш.

- Їжа не менш смачніша, ось скуштуй підсуває мені ту саму саранчу.

- Оу, ні, я відмовлюсь.

- Це справді смачно – мало мені, щось віриться. Розуму не підлягає, саранча – Лисичко, ти мені довіряєш – дивиться з викликом та інтересом. А я думаю, чи довіряю я Руслану і мова йде зараз не про саранчу.