Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

звуків і жестів, їхню розпізнаваність. Їм на зміну з’явилися сумнів у будь-яких переконаннях, тенденція вірити кожному забобону, бентежна увага до ознак нетривкості світу. І відновити контроль над почуттями виявилося нелегко. Секунда тягнулася за секундою, але нічого не припинялося.

Надворі було ще гірше, аніж у помешканні: усе навколо рухалося й кричало. Люди поширювали чутки, від яких паніка наростала. Над залізничною колією бачили багряні спалахи. Прокинувся Везувій. Море затопило Мерджелліну, Віллу Комунале, К’ятамоне. Обвалилися будинки на Понті Россі, цвинтар дель П’янто пішов під землю разом із мертвими, цілу вулицю Поджореале стерло з лиця землі. Ув’язнені або лишилися під руїнами, або втекли і тепер убивали людей тут і там. Тунель, що вів до морського узбережжя, упав, поховавши під собою пів району біженців. Такі новини, що передавалися з вуст до вуст, наганяли ще більше страху. Я бачила, що Ліла вірить усьому почутому, тремтить із переляку, міцно вчепившись у мою руку.

– У місті небезпечно, – шепотіла вона мені, – треба тікати звідси! Будинки валяться, все кругом падає на голову, труби розриває, поглянь, як пацюки тікають із каналізації!

Оскільки люди бігли до автівок, дороги заповнилися транспортом, Ліла почала смикати мене, примовляючи:

– Усі біжать за місто, там безпечніше!

Вона хотіла бігти до машини, хотіла виїхати на відкритий простір, де на голову могло впасти лише небо, яке здавалося легшим. Мені ніяк не вдавалося заспокоїти її.

Ми добігли до автівки, але ключів у Ліли не було. Ми вискочили на вулицю, не прихопивши нічого, двері за нами зачинилися, і тепер ми повернутися не могли, навіть якби захотіли. Я щосили схопилася за ручку дверцят, смикнула раз, удруге, аж раптом Ліла заверещала, закривши вуха руками, ніби я своїми діями викликала нестерпні звуки й вібрації. Я озирнулася довкола, помітила здорову каменюку, що відкололася від кам’яної огорожі, вхопила її і вибила шибку.

– Потім відремонтуємо, – заспокоїла я її, – а зараз сідаймо всередину. Скоро все скінчиться.

Ми залізли в машину, але нічого не закінчувалося. Здавалося, що земля дрижить під ногами. У пиловому тумані сновигали групками люди, перемовляючись між собою. А коли починало здаватися, що нарешті все заспокоїлося, прибігав хтось новий із криками й вереском, і юрба знову вирувала. Час від часу хтось наштовхувався на нашу машину, і від тих поштовхів у мене завмирало серце.

51

Мені було страшно, так, дуже страшно. Але, на моє велике здивування, я була не такою переляканою, як Ліла. Під час землетрусу вона відкинула образ жінки, якою була за хвилину до нього, – жінки, що вміла точно розраховувати наміри, слова, жести, тактики, стратегії, – ніби вважала, що за тих обставин від цих навичок немає жодної користі. Вона стала геть іншою. Переді мною була та Ліла, яку я бачила новорічної ночі 1958 року, коли вибухнула війна феєрверків між Карраччі й Соларами; або та, яка покликала мене до Сан-Джованні-а-Тедуччо, коли працювала на фабриці Бруно Соккаво, бо боялася за хворе серце й хотіла залишити мені Дженнаро, переконана у своїй швидкій смерті. Різниця полягала в тому, що в минулому між двома іпостасями Ліли ще залишався певний зв’язок, а цього разу жінка, яка ніби вибралася нагору із земних надр, не мала анічогісінько спільного з моєю подругою, якій я заздрила всього кілька хвилин тому за здатність уміло підбирати слова. Навіть зовні не була на неї схожа через спотворені страхом риси обличчя.

Зі мною ніколи б не сталося такої метаморфози, адже я роками привчала себе до суворої самодисципліни. Світ навколо лишався для мене незмінним навіть у найстрашніші моменти. Я усвідомлювала, що Деде і Ельза зараз із батьком у Флоренції, де землетрусу бути не могло, і це мене заспокоювало. Я сподівалася, що найгірше вже позаду, що будинки в районі не зруйновано, що Ніно, мати, батько, Еліза, брати, хоч і дуже перелякані, як ми, але живі й здорові. А Ліла не могла так міркувати. Вона непокоїлася, тремтіла, гладила свій живіт, ніби не йняла віри звичним речам. На її думку, Дженнаро й Енцо зникли безвісти і втратили зв’язок і з нами, і між собою. Час від часу вона якось дивно й важко хрипіла, витріщивши очі й безтямно міцно обхопивши себе руками. Повторювала безладно одні й ті самі слова, ніяк не пов’язані з нашою ситуацією, штовхала мене в бік і викрикувала беззмістовні фрази, які все ж промовляла з дивовижною переконливістю.

Я витратила чимало часу, щоб привести її до тями: вказувала на знайомих, відчинивши дверцята автівки, махала їм рукою, кликала на ім’я. Я хотіла, щоб вона почула знайомі голоси, побачила, як інші переживають цей жах, і змогла повернутися до впорядкованої розмови. Я вказувала їй на Кармен з чоловіком і дітьми, які смішно прикривали собі голови подушками, на якогось чоловіка – можливо, її дівера, – що навіть тягнув на спині матрац, – усі гуртом вони разом з іншими поспішали до залізничного вокзалу, несучи геть непотрібні речі: якась жінка тримала в руці сковороду. Вказала на Антоніо з дружиною й дітьми і сама роззявила рота від здивування: вони були такі чепурні, ніби герої фільму, спокійно склали речі до зеленого фургона й поїхали. Вказала на родину Карраччі з усіма чоловіками, дружинами, батьками, матерями, коханками і приживалками: Стефано, Ада, Меліна, Марія, Пінучча, Ріно, Альфонсо, Маріза, їхні діти то з’являлися, то знову зникали в натовпі, постійно перегукуючись, щоб не загубитися. Вказала на дорогу автівку Марчелло Солари, що намагалася пробитися через затори на дорозі: поряд із ним сиділа моя сестра Еліза з дитиною, а на задньому сидінні – бліді тіні моїх батьків. Я викрикнула їхні імена через розчинені дверцята, спробувала залучити й Лілу. Але вона залишалася непорушною. Мені навіть здалося, що люди, яких ми добре знали, лякали її ще більше, особливо коли вони хвилювалися, розмахували руками, кричали й бігли. Вона щосили стиснула мою руку й заплющила очі, коли машина Марчелло заскочила на тротуар і рушила між людьми, що там стояли. Вигукнула: «Ой, матінко Божа!» – такого вислову я від неї зроду не чула. Я запитала, що сталося. А вона крикнула у відповідь, що обриси автівки розмиваються, і тіло Марчелло за кермом розмивається, машина й люди перемішуються між собою, зливаючись у купу розплавленого металу й м’яса.

Так і сказала: розмиваються. Це тоді вона вперше вжила цей термін, намагаючись гарячково пояснити його значення. Хотіла, щоб я добре зрозуміла, що таке розмивання і що вона має на увазі. Задихаючись від хвилювання, ще міцніше стиснула мою руку. Сказала, що обриси людей і предметів дуже вразливі і легко розриваються, як бавовняна нитка. Пробурмотіла, що для неї завжди так було: один предмет розмивався і заливав собою другий, усе на світі побудовано на зміні однорідних предметів, що постійно розпливаються