Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

Мікеле в одну мить змінили моє ставлення до наркотиків. Я більше не вважала їх іграшкою для розслаблення заможних людей. Я ніби перенеслася в темні кутки старого скверу біля церкви, де наркотики, як зміїна отрута, струменіли в жилах моїх братів, Ріно, можливо, навіть Дженнаро, убивали й несли гроші до зошита в червоній обкладинці. Той зошит колись зберігала Мануела Солара, а тепер, оскільки він перейшов від Мікеле до Марчелло, його тримала в своєму домі моя сестра. Я знову відчула на собі вплив особливого таланту Ліли: кількома словами створювати й руйнувати яскраві образи в уяві інших людей, отой дар сказати й замовкнути, аби розбудити в головах картинки й відчуття, без потреби додавати щось самій. Я подумала збентежено, що досі помилялася, намагаючись описувати все, що бачу і знаю. Треба писати так, як вона говорить: залишати провалля, зводити мости і обривати їх, змушувати читача стежити за думкою: Марчелло Солара проходить швидко разом із моєю сестрою Елізою, потім Сильвіо, Пеппе, Джанні, Ріно, Дженнаро, за ними Мікеле, зачарований тінню Ліли. Натякнути на те, що всі вони течуть у жилах сина синьйори Пальм’єрі, якого я взагалі не знаю, але думка про його смерть крає серце; його жили не мають нічого спільного з жилами осіб, яких Ніно приводить до мене на Тассо, з жилами Маріарози, однієї її подруги (це я тільки-но пригадала!), якій від наркотиків було недобре, і їй довелося лягти до лікарні для дезінтоксикації; та й сама моя зовиця зараз невідомо де – я давно не мала від неї звістки. Комусь вдається врятуватися, а хтось гине.

Я відігнала від себе образи любощів між чоловіками, встромлених у жили голок та пристрастей на межі зі смертю. Спробувала продовжити розмову, але вона не клеїлася. Післяобідня спека стискала горло, пригадую налиті свинцем ноги і піт, що стікав по тілу. Я поглянула на годинник, що висів у кухні: 19:30. Спіймала себе на думці, що більше не хотілося згадувати про Ніно, розпитувати про нього Лілу, яка сиділа навпроти у слабкому жовтуватому світлі лампи: «Що такого ти знаєш про нього, чого не знаю я?» А знала вона багато, навіть занадто. І якби розповіла, то змусила б уявити таке, що мені потім нізащо б не вдалося стерти з пам’яті. Колись вони спали разом і вчилися, вона допомагала йому писати статті, як і я згодом допомагала з рукописами. На якусь мить до мене повернулися давні ревнощі й заздрість. Мені від цього стало недобре, і я поспішила відігнати від себе ті думки.

Та їх радше відігнав якийсь дивний звук, щось на кшталт глухого гулу, що почувся під будинком, під трасою, ніби одна з вантажівок, що без упину мчали нею, раптом загальмувала, різко звернула в нашому напрямку й на повній потужності рвонула під землю, у підвал, збиваючи і трощачи все на своєму шляху.

49

У мене перехопило подих, на мить я не могла второпати, що відбувається. Філіжанка з кавою задрижала на блюдці, ніжка столу вдарила мене по коліну. Я скочила на ноги, побачила, що Ліла теж налякана і намагається підвестися. Стілець під нею захитався, вона спробувала утриматися на ньому, але якось повільно, зігнувшись, простягнувши одну руку до мене, а другою вчепившись у спинку. Очі примружені, як і щоразу, коли вона задумувалася, перш ніж діяти. Тим часом гул під будинком не припинявся, підземний вітер здіймав під підлогою хвилі невідомого моря. Я поглянула на стелю: лампа розхитувалася разом із рожевою люстрою.

– Землетрус! – вигукнула я.

Підлога рухалася, невидима буря вирувала під ногами, змушуючи тремтіти кімнату, як ліс від поривів вітру. Стіни скрипіли, здавалися роздутими, розходилися і сходилися по кутках. Зі стелі сипалася хмара пилу, до неї домішався пил, що йшов від стін. Я кинулася до дверей, вигукнувши знову: «Землетрус!» Але мені лише здавалося, що я рухаюся, насправді я стояла як укопана. Ноги не рухалися, усе тіло обважніло – голова, плечі, особливо живіт. Підлога, на яку я хотіла обпертися, хиталася під ногами: лише на мить була тут, а потім віддалялася.

Я згадала про Лілу, пошукала її очима. Стілець нарешті упав, меблі – особливо старий буфет з усіма келихами, посудом, порцеляною – дрижали разом із вікнами, як бур’яни на карнизах від вітру. Ліла стояла посеред кімнати, зігнувшись і схиливши голову: очі зажмурені, лоб наморщений. Руками вона притримувала живіт, ніби боялася, що він ось-ось відірветься і загубиться під пилом штукатурки. Минали секунда за секундою, але світ і не думав повертатися до звичного стану. Я покликала її. Вона ніяк не реагувала і здавалася єдиним об’єктом у кімнаті, що не дрижав, не скрипів і не рухався. Складалося враження, ніби вона вимкнула всі відчуття: вуха не чули, ніс не вдихав, губи міцно стиснуті, очі сховалися за повіками. Увесь її організм застиг, живими лишалися тільки руки, що розчепіреними пальцями стискали живіт.

– Ліло! – покликала я.

Кинулася до неї: треба було схопити її і витягти звідси. Але моя підсвідомість, яку я вважала ослабленою, відразу дала про себе знати, прокинулася й зашепотіла: «Може, варто діяти, як вона: не рухатися, нахилитися, щоб захистити дитину, а не бігти кудись». Я завагалася. Мені коштувало неймовірних зусиль дійти до неї, хоча вона й стояла всього за кілька кроків від мене. Нарешті я вхопила її за руку, струсонула. Вона розплющила очі, що спершу здалися мені білими, без зіниць. Гуркіт стояв страшенний, гуділо ціле місто – Везувій, вулиці, море, старі будинки на Трибуналі й Квартьєрі, новобудови на Позілліпо. Ліла вирвалася, закричала: «Не чіпай мене!» Закричала розлючено, той крик ще довго стояв мені у вухах, значно довше, аніж ті безкінечні секунди землетрусу. Мені стало ясно, що я помилялася: вона, що завжди керувала всіма, тієї миті нічим не керувала. Вона заціпеніла з переляку, боялася розсипатися від одного мого дотику.

50

Тягнучи й умовляючи, я таки зуміла вивести її на вулицю. Я побоювалася, що після першого поштовху, який нас паралізував, могли статися наступні, ще потужніші, вирішальні, після яких будинок завалився б просто на нас. Я дорікала їй, благала, нагадувала, що нам треба перш за все врятувати діток. Вискочивши надвір, ми потрапили у вихор переляканих криків, наростаючого жаху, що супроводжувався хаотичними рухами сотень людей. Здавалося, ніби серце району й цілого міста ось-ось розірве. Як тільки ми опинилися на вулиці, Ліла виблювала, а я щосили боролася з нудотою, від якої вивертало шлунок.

Той землетрус – потужний землетрус 23 листопада 1980 року – проник у нас аж до кісток. Знищив уяву про стабільність і непорушність, упевненість у тому, що кожна наступна мить буде схожою на попередню, звичність