Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

і перемішуються. Вигукнула, що їй завжди доводилося переконувати себе, що життя має чіткі обриси, адже змалку їй здавалося, що це не так – абсолютно не так! – і тому їй ніколи не вірилося у міцність меж і здатність протистояти ударам і поштовхам. Її поведінка несподівано змінилася: вона раптом заторохтіла без упину довгими фразами, то приправляючи їх діалектними висловами, то переходячи на вишукану літературну італійську, якої набралася в юності з тисячі перечитаних книжок. Ліла бурмотіла, що їй доводилося постійно зосереджуватися, аби не відволікатися від справжніх речей, які несамовитими болючими зіткненнями лякали її, підминали під себе несправжні, що своєю фізичною і духовною цілісністю її заспокоювали; і вона поринала в ту пластичну розплавлену реальність, не в змозі більше розрізняти власні відчуття. «Тактильні відчуття перетікали у зорові, зорові – у нюхові… а що воно таке, Лену, “реальний світ”?! Ось зараз ми його побачили! Нічого! Взагалі нічого, про що можна було б сказати однозначно: воно отаке!») Тож якщо вона не була уважною, не стежила невідривно за обрисами речей, усе довкола перетворювалося на згустки менструальної крові, на ракові пухлини, на жовтуваті шматки волокон.

52

Вона довго говорила. То вперше і востаннє Ліла спробувала пояснити мені відчуття світу, у якому жила.

– Дотепер, – пригадую, сказала вона, – я була переконана, що то лише погані моменти, які трапляються і минають, як дитячі хвороби. Пам’ятаєш, я розказувала тобі, як тріснула мідна каструля? А новорічну ніч 1958 року, коли Солари стріляли в нас, пам’ятаєш? Мене налякали не так оті постріли. Мене налякало те, що кольори феєрверка здалися надто гострими, особливо били в очі зелений і бузковий, – вони могли розрізати нас навпіл! А хвости петард перетинали постать мого брата Ріно, як леза, як рашпілі, кроїли його плоть, з якої назовні, крапля за краплею, витікав якийсь інший мій брат, бридкий і огидний, якого слід було негайно запхати назад, у його звичну форму, інакше він би обернувся проти мене і завдав би болю. Усе життя, Лену, я тільки те й робила, що намагалася звести до мінімуму отакі моменти. Я боялася Марчелло й захищалася від нього з допомогою Стефано. Боялася Стефано й захищалася з допомогою Мікеле. Боялася Мікеле й захищалася з допомогою Ніно. Боялася Ніно й захищалася з допомогою Енцо. Але що значить «захищатися»? Порожнє слово, не більше. Зараз я могла б перелічити цілу купу великих і малих схованок, які я сама збудувала і які ні на що не годилися. Пригадуєш, який жах наганяло на мене нічне небо на Іскії? Ви всі казали «як гарно!», а я дивитися на нього не могла. Відчувала сморід тухлого яйця з жовтувато-зеленим жовтком у помутнілому білку й шкаралупі – вареного яйця, що розбивається. Відчувала в роті смак отруйних зірок-яєць, їхнє світло було білим, пористим, липло на зубах разом із густою, желейною чорнотою неба. Я пережовувала його з відразою, відчувала, як воно скрипить на зубах, наче пісок. Ти розумієш? Я ясно висловлююсь? Це попри те, що на Іскії я була щасливою, сповненою кохання. Але й це не допомагало. Мозок все одно знаходить спіраль, щоб дивитися кудись деінде – нагору, донизу, збоку – де страшніше. Наприклад, коли на фабриці Бруно кістки тварин ламалися в моїх руках від легкого дотику і з них витікала прогіркла речовина, мене так нудило, що я думала, що хворію. Чи й справді в мене боліло серце? Ні. Єдине, що було не так, – це мій мозок, внутрішній стан. Я не в змозі його зупинити, заспокоїти. Доводиться постійно щось робити, переробляти, розробляти, відкривати, а потім раптом руйнувати, знищувати. Поглянь хоча б на Альфонсо. Я хвилювалася за нього ще змалку, відчувала, що та тонесенька ниточка, що тримала вкупі його кокон, ось-ось розірветься. А Мікеле? Мікеле вважав себе хтозна-ким, але достатньо було знайти потрібну нитку, за яку тягнути… опа! – і я розпустила його кокон, перемішала його з коконом Альфонсо. Чоловіча матерія змішується із чоловічою, полотно, яке тчуть удень, уночі розпускається – мозок знаходить для цього потрібний спосіб. Але в цьому небагато сенсу, адже страх у серці не вмирає, залишається завжди в спіралі між одним нормальним предметом і іншим. Принишк там і чекає. Я завжди це підозрювала, і з цього дня точно знаю: ніщо не в змозі залишатися таким, яким є, Лену. Навіть ось тут, у животі, ця істота здається незмінною, але це неправда. Пам’ятаєш, я одружилася зі Стефано і мріяла розпочати життя в районі з чистого аркуша: лише добрі вчинки, ніяке минуле зло не мало впливати на майбутнє? І скільки воно тривало?! Добрі вчинки – крихкі, любов зі мною не вживається надовго. Ні любов до чоловіка, ні любов до дітей. Із часом вона не витримує і лопається. Дивишся на утворений отвір – і бачиш туман добрих намірів, що перемішується з поганими. Дженнаро викликає в мене почуття провини, ця істота в животі – відповідальність, яка мене ріже навпіл, шкребе зсередини. Любов і ненависть живуть у душі поряд, і я не можу, не можу зосередитися на якійсь єдиній добрій думці. Олів’єро мала рацію від самого початку: я зла. Навіть дружбу не можу зберегти. От ти, Лену, добра, завжди ставилася до мене з неймовірним терпінням. Але сьогодні я збагнула: завжди існує розчинник, який діє потихеньку, з ледь відчутним теплом, і руйнує все, навіть коли немає землетрусу. Тож коли я тебе ображаю, коли кажу якісь грубощі, затули вуха, бо я сама не знаю, що роблю. Прошу тебе, будь ласка, не залишай мене зараз, інакше я сама звідси не виберуся.

53

– Так, так, звичайно, – примовляла я, – а зараз відпочинь.

Вона притиснулася до мене, нарешті задрімала. Я не спала, наглядала за нею, як вона й просила. Час від часу відчувалися нові слабкі поштовхи, хтось кричав перелякано в машинах. Траса спорожніла. Маля в животі крутилося без упину, я доторкнулася до Лілиного живота: її дитина теж рухалася. Усе навколо рухалося: море вогню під земною корою, розпечені зорі, планети, всесвіти, світло у пітьмі, застигла крига. Але навіть зараз я, розмірковуючи над потоком тривожних Лілиних слів, відчуваю, що її жах не пустив коріння у моїй душі. Навіть лава, уся розплавлена матерія, що в моїй уяві текла у магмі земної кулі, весь мій страх відкладалися в мозку у вигляді змістовних і логічних фраз, гармонійних образів, перетворювалися на плити чорного каменю, яким викладають вулиці Неаполя, плити, між якими посередині завжди була я. Тобто я бачила себе в центрі, завжди, за будь-яких обставин. Хай би що зі мною відбувалося – навчання, книги, Франко, П’єтро, діти, Ніно, землетрус – усе обов’язково минеться, і якою б я не була в різні періоди життя, –