Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

вивіз мене нагору, вниз я зійшов самотужки. Одначе перед тим я стрелив з гармати і приострожив коня.

Гармата

Їх було п’ять — як пальців на руці. Стояли вони одна коло одної; їхні допитливі носи стирчали в прозурку бійниці щойно відбудованого фортечного муру; мешканців долини, що простерлася біля підніжжя Фортечного Пагорба, відселили, і відтоді стріляння з гармат ядрами, такими самими, як колись, стало родзинкою туристичних розваг, створивши місце праці для десятка-другого голодранців, задіяних в обслуговуванні, включно з касиркою і бухгалтером і прикріпленим до них податковим інспектором. За відповідну оплату можна було підійти і, почекавши (а заодно й подивившись), доки помічники гармаша заштовхують ядро, прикласти запалений ґніт. Гармашем був я, турист. Я запалив, приклав і гармата гаратнула, подавшись назад, мов пес, який, виконуючи команду господаря «СИДІТИ!», найдужче хоче рвонути вперед.

Гарматна стрілянина стала чимось на кшталт ритуалу; щоразу, коли було вдосталь часу, я не відмовляв собі в цьому скромному задоволенні — у мені прокидалися голоси моїх пращурів, можливо, не лише моїх, у кожному разі, пращурів, цього разу дуднявий голос якого-небудь прапрапрапрапрадіда, полкового гармаша. Я зрозумів, що ми складаємося з голосів наших предків, близьких і далеких родичів і відмовляти їм у задоволенні означало б не шанувати їхньої пам’яті — я був удячним спадкоємцем, розуміючи, що без них не було б ані мене, ані цього найневиннішого з усіх невинних заняття.

Мідний вершник

Іншою ритуальною розвагою, якій я віддавався за кожного довшого перебування в цьому місті з аурою Великого Вокзалу, було пришпорювання коня — і тут я не міг не згадати світлої пам’яті мого прапрадіда по маминій лінії, портрет якого висів у коридорі між тридцять восьмою і сорок першою сходинкою, що вели на другий поверх, і на якому він був зображений у святковому однострої рітермейстера крилатих уланів з розкішними підкрученими вусами.

За конюхів увихалося двійко кремезних парубіїв. Кінь? Він стояв на цоколі, вилискуючи крижами, на ньому сидів вершник із шаблюкою у правиці і прапором у лівій руці. Де сидів я? Наразі ніде. Я саме заходив в опуклі дверцята, що були елементом цоколя. Всередині я залазив по драбинці вгору, в порожнє тіло вершника, в його монолітний одяг, вилитий ливарями, сідав на сідло, що стирчало на довгій круглій металевій палі, пришпорював коня і щосили горлав: «Вйо!», і тоді кінь голосно іржав мідною горлянкою, вкритою зеленим оксамитом свіжої патини, і його іржання відлунювало від скель і губилося в навколишніх лісах і ще довго розлягалося над завмерлими міськими кварталами і сонливими передмістями.

Пострілявши і погарцювавши, я йшов через Карловий або будь-який інший міст до улюбленої корчми, назва якої мене приваблювала не менше, ніж страви й обслуга всередині; там працювала офіціанточка, яка була не проти, аби я називав її Міленою («Називай мене хоч Оленою», — казала вона, мило всміхаючись) і забрав із собою на край світу («Візьми мене на край світу, коханий!»), на що я висловлював сумнів, чи ми коли-небудь доїдемо на край світу, на що вона резонно відповідала: «Якщо на довго не зупинятимемося», після чого ми знову віддавалися любощам, і коли в час нашої близькості я захотів похвалити її країну, що спрезентувала світові, який того не вартував, Швейка і Чапека, вона не дала мені цього зробити, затуливши мій балакучий рот своїми вишневими вустами.

В тому ресторані, за столиком, що стояв на брукованому тротуарі, котрий збігав до самої води, я з’їдав порцію лотаринзьких завиванців під трюфельним соусом. Після того я ще довго, доки дозволяв час, блукав вулицями і площами, скверами й парками, музеями й універмагами, мостами й веселкою над порослими будяком пустирищами.

Спогадуючи ті блукання, я раптом спізнав непереборну потребу поговорити з Нею, почути Її голос, приклавши до вуха слухавку, мовби то були її розврунені трояндовими пелюстками духмяні складки; мені здалося, що й Вона чекає на мій дзвінок, тож я мусив Їй зателефонувати, вже і негайно.

Я підійшов до першого-стрічного телефона-автомата, вклав картку, і картка, яку я, придбавши в зовсім іншому місці, іншій країні і навіть на іншому континенті, давно вже виговорив і тільки дивом досі не викинув, спрацювала, утвердивши мою віру в диво.

Розмова

Привіт! Я ще не встиг від’їхати, як уже скучив о Тобі. Не було телефона, інакше я неодмінно зголосився б раніше. Ти як? Що поробляєш? Тут така спека — ходжу, гуляю, вештаюся; був у церкві, в якій ми колись разом молилися — так-так, тій самій, де святий, зійшовши зі склепінного розпису, узяв з нас обітницю, що ми поберемося, хоч через тисячу років (його слова), саме тут; стріляв із гармати і гарцював на коні, увесь час думаючи про тебе, як ми вештались тут удвох. Це була кепська ідея, так рано вирушати в дорогу — тепер не знаю, їхати далі, чи повертатися. Так хочеться повернутися. Я вже повертаюся. Біжу! Чекай!

Розмова, по-іншому.

«Куди біжиш?» — «На потяг». — «Твій потяг через дві з половиною години». — «Я передумав». — «Що передумав?» — «Я на інший потяг». — «Не розумію». — «Я повертаюся». — «Куди?» — «Назад». — «До кого?» — «До Неї». — «До бомжихи?» — «Ніякої не бомжихи! — обурився я. — Ти просто злий і заздрісний». — «Я не злий і не заздрісний. Навпаки, це ти похряс в ілюзіях». — «Ти хочеш сказати...» — «...Що її не було». — «Але ж ти сам чув, як я з нею розмовляв». — «Ти не з нею розмовляв». — «Тоді з ким я, по-твоєму, розмовляв?» — «Ні з ким». — «Як ні з ким?» — «Тобто, не ні з ким, а з самим собою. Не з нею, а з собою». — «Ти хочеш сказати, що я вклав картку, набрав номер, на іншому кінці дроту хтось, якась жінка взяла слухавку і тією жінкою був я? А тепер скажи мені: як я міг бути тут і там одночасно? Мало того: як я міг бути тут чоловіком, а там жінкою і сам із собою, чоловікожінкою, розбалакувати?» — «Не було ніякої жінки». — «А хто ж тоді? З ким я розмовляв?» — «Не було ніякої розмови. Прекрасно знаєш, що картка давно використана, до того ж у цій країні нечинна». — «Ти хочеш сказати, що я ілюзіоніст? Вольф Мессінґ? Девід Копперфілд?» — «Ніякий ти не ілюзіоніст. Тобто, ілюзіоніст, але стосовно самого себе. Я дуже і дуже сумніваюся, що