Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

Вона чи не вона? — міркував я. Вона, про яку я мріяв і снив, чи ні? Оце вона? — дивився я скептично і саркастично на підпухле червоне обличчя, що хропло біля мене. Невже це та, заради якої все це? Уперше в житті я був близький до відчаю, переживаючи глибоку кризу і розчарування, протверезіння і прокидання.

Ні, не могла то бути вона. Це не вона. Вона не така. Вона — інакша. Вона — та, яка інакша. Я склав із себе королівські обов’язки, які ні в чому не полягали; тихо-нишком, по-англійському — пішов і більше не повернувся, так як ідуть і не повертаються ілюзії, як іде і не повертається найбільша і найсолодша з усіх ілюзій — та, що про Неї. Тоді я склав останнього до Неї листа, заклеїв і відіслав.

Останній лист до Неї

Привіт.

Я знаю.

Я знаю, що Тебе немає.

Я знаю, що Тебе не було і що з Тобою мені було добре.

Мені ні з ким і ніколи не було так добре, як із Тобою.

Я ніколи не забуду цих відчуттів й утіх, яким ми віддавалися.

Я ніколи не забуду Твого голосу і Твого усміху.

Я ніколи не забуду Твого ім’я, яке я вимовляв, насолоджуючись кожною літерою, яке писав на пам’ятниках та стінах будинків, вишкробував на скелях і вирізав на деревах, увічнював на партах і спинках комунальних лав.

Очевидно, пишучи, я почав вимовляти ЇЇ ім’я вголос, і здалося, що хтось нахилився наді мною, доторкнувшись волоссям кольору льону. Я обернувся — але то був, напевне, вітер.

Частина четверта. Повернення

Трансфер

Я не встиг промовити жодного слова, як моя валіза опинилася в руці носія. «До камери схову», — кинув я, поставлений перед доконаним фактом.

На вокзалі кожний плутається під ногами кожного: таксисти і носії, пропонуючи допомогу, відволікають пасажирів, яких розбурхане море; пасажири, які йдуть в одному напрямку, заважають пасажирам, котрі рухаються назустріч; під ногами їх усіх плутаються голуби й горобці, полюючи за крихтами і шматуючи клапті недоїджених страв швидкого приготування; і тільки вночі, коли вокзали порожніють, вітер-футболіст котить пластикові пляшки, забиваючи в одні і ті самі порожні ворота мінеральні і кокакольні голи.

Цей вокзал такий, як усі інші двірці світу — криті склом сецесійні арки і вікна обабіч. Поїзди не можуть проминути цієї вузлової станції. Навіть якби машиніст замріявся, а якби я був машиністом, я б обов’язково замріявся, адже перебування в локомотиві, звідки відкривається мальовнича далечінь, хоч-не-хоч налаштовує на романтику, або якби він задрімав чи йому стало погано і в нього підскочила температура, потяг усе одно зупинився б, уткнувшись у вмуровані в бетон металеві буфери, — позаду розчахнені сецесійні двері, за якими починається Місто.

Цей вокзал особливий, для мене він — головний вузол, від якого відгалужується колія за колією, кожна з яких веде в інший кінець залізничної планети. Це станція, на якій я пересідаю і на якій між поїздами три або шість вільних годин, щонайменше півтори, найбільше сім з половиною, цілий день. Найменше — то піца «Марґарита» в піцерії «ДИВО-ПІЧ» через дорогу, найбільше — парк на Фортечному Пагорбі й американські гірки в дісней-ленді. Коли «найбільше» припадає на останню частину доби, то, як винятковий бонус, опера в DANUBE OPERA HOUSE над блакитними водами, що насправді не такі вже й блакитні, або бодай мюзикл на сцені вуличного театру UGLY KING, що на площі Старих Тополь. Коли «найменше» припадає на ту частину доби, як навколо панує тиша, а ейдос дня щойно сходить на горизонті, я все одно і тим охочіше прошкую у названу мережу, де замовляю свою улюблену страву.

Іноді однак злодій, що живе глибоко у моєму єстві, краде мою втіху, примушуючи думати про пекарів та офіціантів, які, прибувши з країв, що їх одні називають пеклом, інші — раєм на землі, гарують у три і чотири зміни, від чого трапеза перестає мені смакувати. Так само важко мені купувати сорочки, пошиті за безцінь на далеких фабриках, розташованих на околицях міст, де в хащах деркочуть папуги і скрадаються леопарди; так само довго не повертається рука варити дешевий рис, який місцеві селяни, по яких уволю прогулявся напалм цивілізації, вирощують, ходячи згинці просто палючого сонця по коліна у воді і не отримуючи майже ніякої плати, крім недуг, швидкого старіння і повільно-передчасного умирання, називаючи те неподобство долею або кармою; так само важко їсти м’ясо і дедалі частіше шматки застряють у горлі, коли думаю про нещасне телятко, яке світу як слід не побачило, а його вже тягнуть до різника, чи баранця, який ще день тому так радісно бекав, — але що це я?

Здавши валізу в камеру зберігання й отримавши в обмін на чотири металеві монети одну-єдину паперову квитанцію з номером ряду і місця, я розвернувся і попрямував до виходу.

Вийшовши, я полегшено зітхнув, чого не дозволив собі всередині — із солідарності перед валізою, яку довелося залишити, мов сироту в сиротинці, тоді як вона ось уже стільки років мій вірний супутник. Під певним кутом зору вона знову опинилась у вагоні, щоправда, в такому, в якому їдуть лише валізи, без пасажирів, без власників, і з різницею, що нікуди вони не їхали, а стояли на місці. Я не мав сумніву, що вона, втомлена підстрибуванням і торохканням, вокзалами і забігайлівками, країнами і континентами, не змигнувши оком, подалася би разом зі мною. Перепочинь, люба, невдовзі я обов’язково повернусь!

Зовні було літо, на асфальті проступали чорні сльози розчуленої землі, автомобілі їздили без жилеток на карбюраторах, перехожі ходили в футболках, сукнях і шортах і, що найголовніше, тут і там зеленіло поодиноке деревце, не всохле і не вирубане, і, звичайно, пражило сонце високо в безхмарному небі, так хутко туди зіп’явшись, — було воно, як ніколи, щедре.

І я пішов. Шляхом, яким ішов попереднього разу, щоб наступного податися іншим, яким прошкував уже колись раніше, щоб ще через раз вирушити таким, яким не ходив дотепер ніколи.

Я не розумів мови, якою тут розмовляли, і це було суще блаженство — така сама насолода, як вітер, листя, вода, птахи, мови яких я не знаю і тим приємніше ними спілкуватися. «Нерозуміння — перебування в раю, насолоджування красою і затінком», — якому поетові належать ці витончені слова? Єдине, що я розумів, — був напис TOTO LOTTO LOTTO TOTO, який зустрічався чи не на кожній вулиці. Фунікулер