Тимофій Гаврилов - Червнева злива, Тимофій Гаврилов

Роман у новелах «Червнева злива» Тимофія Гавриліва озвучує голоси людей, які розповідають історії — про дорослішання, дружбу, втрату гідності й пошук себе, злочини, вʼязницю, Майдан, кохання, війну. Ці голоси тривог, лунаючи зсередини нас, шепочуть про те, про що інколи страшно говорити відкрито. Історія країни, охоплюючи час у понад півстоліття, вривається в історії героїв, чиї стежки несподівано сплітаються у нерозплутний клубок.
У тексті збережено особливості авторської манери письма.

ISBN 978-617-7192-89-2
© Тимофій Гаврилів, текст, 2017
© Видавництво Анетти Антоненко, 2018

Тимофій Гаврилів

Червнева злива

Фігури і більшість обставин у цій книжці вигадані.

Перегуки з дійсністю довільні.

Наші діти

Я зустрів його випадково, він не побачив мене або вдав, що не побачив. Пакував макулатуру під крамницею, куди я зайшов по хліб. Картонні коробки, в яких привозять товар, а потім порожніми виставляють за двері. Він їх здає, щось на тому підзаробляючи.

Мабуть, він усе-таки побачив мене, вдавши, що це його не обходить. Він і без того соромиться свого заняття, за яким я його несамохіть заскочив. Людей узагалі, які, проходячи поруч, а ще гірше — відчиняючи двері, дивляться в його бік. Коли вони натискають клямку, їхні погляди неминуче впираються в його скоцюрблену постать. Я, може, і не помітив би, якби не ті двері.

Кляті двері, які я відчиняю — так одразу годі сказати, скільки це вже десятиліть... Щодня, через день. Вернувшися з літніх канікул, я щодуху мчав по хліб — насправді ж переконатися, чи вони на місці; щойно тоді мені відлягало, наче від них, обшмульганих, запорошених, незбагненним чином залежало моє життя.

Від доторку всесвіт ставав на своє місце, я знав, що все буде гаразд — на незайманщині по той бік шляху гнатиметься вгору густа лоза, з її пагонів майструватимуть гнучкі луки, а мама житиме, скільки триматиметься Земля.

Звичайні дерев’яні двері із вправленими, мов дзеркало в раму, прямокутними шибками, продовгуватими і тонкими, а нижче, через перетинку, по малому квадратику, припавши до якого я зазирав досередини, а вже тоді відчиняв. Наприкінці літа їх фарбували, від чого вони блищали, і я, школяр щоразу вищого класу, на кожний навчальний рік також мав якусь обнову: форму, ранець, пенал, ручку, трикутник, набір кольорових олівців.

Спершу все й справді було, наче дане раз і навіки, потім щось сталося, зміни відбувалися швидше і швидше, світобудова похитнулася і вже не відновила рівноваги — так розсипається, коли його по багатьох роках пробують привести в дію, застояний механізм. Навколо виникали і зникали крамниці, мінялися вивіски та вітрини, перебудовувалися входи і вікна, зносилися і споруджувалися будинки, приміщення змінювали своє призначення, встигаючи побувати складами, кав’ярнями, офісами, галереями, і тільки двері крамниці, в якій я купую хліб, залишилися ті самі.

«Істина» — так називалась одна із картин. Виставлена на продаж жінка-алегорія. Її оголені нутрощі разюче контрастували зі спокусливою оболонкою, від якої звільнялася, ніби з легкого модного одягу. Вона мовби рухалася назустріч тому, хто вступав досередини: «Ось бачиш, я від тебе нічого не приховую. Візьми мене такою, якою я є». Полотно, на якому тріумфував, розсунувши еротичні шати, натуралізм анатомічного кабінету. Коли галерею замкнули, вона опинилася надворі — самотня, нікому не потрібна, мовби покинута коханцями. Мовби від неї, розпанаханої безжальним скальпелем художника-патологоанатома, всі враз відвернулися.

Вона нагадала мені один малюнок, як нас іще не було на світі, а двадцяте століття тільки-но почалося. Папір, що виявився надійнішим за людське життя. Як зараз пам’ятаю вираз розгубленості і притуплений біль дорослої, яку ошукали, дитини. Вояк, який тримає свої тельбухи. Він дивився на мене, жадаючи, мов порятунку, відповіді. У мене ж її не було... Дещо затерте зображення я розглядав, як мої перевесники порнографічні картинки, вони — з цнотливою хтивістю неофітів, я — з подібним і не подібним до їхнього відчуттям. Смерть і секс мають щось спільне — притягальність, немов наркотик.

Вони були як дві краплі води — картини з-під пензля того самого художника. Стиль нагадував американських гіперреалістів, а ідея — щось подібне було в Далі. Другу купили майже відразу, її видно було у вітринне скло, вичищене до ідеальної прозорості. Її мовби зумисне розташували так, щоб складалося враження, наче вона підійшла виглянути надвір.

Замість нутрощів з неї, виблискуючи ґлянсом, який перевершував ясноту фотографії, випиналися серп і молот, кокарди, шеврони та вимпели, жовтенятський значок з емальованим хлоп’ям-херувимом у золотистих локонах, упереміш з такими жаданими, як і недосяжними колись атрибутами буржуазного життя, в зображенні яких відлунювало Ворголом. Імпортні джинси ціною в дві середньомісячні зарплати, мрія посаджених на сувору дієту, й ось її було віртуозно втілено — легку, наче поп, примарність.

Колись я зібрав двадцять кілограмів, за які в приймальному пункті виплатили сорок копійок — дві копійки за кілограм. Вистачало на обід. На перше — схожий на помиї їдальняний суп, на друге — підгорілі млинці, що підтікали жиром, компот, десерт, скибка хліба. Якщо колись і загнешся, то від виразки, що непомітно торує шлях, доки насолоджуєшся можливостями і молодістю.

Тринадцять склянок солодкої води або дві повні самого сиропу — поїхати можна! Тільки, здається, вуличних автоматів з газованими напоями тоді вже не було або якраз зникали. Потім з’явилися, в пізніх дев’яностих, камбек, хто б подумав — марево з ароматом дюшесу. Одного прекрасного дня раптом усе як колись. Ще не було ні бутіків, ні торговельних центрів, й автомати з газованими напоями заповнили простір.

Отакої... Де їх лише зберігали? Я вже й забув про них, аж раптом війнуло — дитинством, ранньою юністю, мов весною. Запах, який вловлюєш швидше, ніж напливає спогад.

Вісімдесяті тхнуть алкоголем і сечею, особливо ранні. Траурними маршами і солодкою водичкою по три копійки. Як у такій атмосфері могло вирости нормальне покоління? Ми якось виросли... Юність багато над чим бере гору. Дитинство сильніше, ніж війна. Незбагненний страх, піднесений до рівня державного бога. Наче в кінострічках, де не вщухали вибухи і стрілянина, гинули не вдавано, а по-справжньому. Надходили, підтверджуючи, що війні не буде кінця, цинкові труни. Духмяний-духмяний хліб... Сьогодні такого не випікають.

Біля автомата дівчина з металевими жетонами і склянкою, яку віддає, мов найдорожче. Хто б колись міг про таке подумати? То вже згодом склянки почали щезати, і надвечір їх забирали, а вранці виставляли назад. Божевільні надії, втоплені в чашці з відбитим проти крадіжки вухом.

Квас так не смакував. Жовті барила, в яких, якщо вірити чуткам, плавали пацюки. Чи могло таке бути? Коли напій був перекислий, я вихлюпував його, від чого кущі виповнювалися цвіріньканням. Було дитинство — виспівували горобці. Зупинюся і спостерігаю, як вони купаються в порохах — як ми, пацанва, в річці. Куди було поспішати? Я й зараз намагаюсь не квапитися. Є щось, чого швидкістю не наздогнати. Що швидше біжиш, далі опиняєшся — від того, що було тобою і ким ти був.

Зараз таких бокатих, з виступами не знайдеш. Не повіриш — шукав. Приходив знову і знову — марно. Ніхто таким не торгує, наче всі тільки й чекали — якнайшвидше спекатися минулого і будь-чого, що нагадувало би про нього. Мовби найнепоказніша дрібниця здатна скомпрометувати. Наче всі поголовно — злочинці, що замітають