Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

«Кримінал».

«Я це й сказав».

«Тут, тут — бачиш?!»

«Ми...»

«Про нас».

«Неймовірно».

«Отож бо й воно».

«Але як вони могли написати про нас, якщо нас немає?»

«Якщо ми вигадка того, хто нас створив?»

«Це означає, що немає газети, яку ми тримаємо...»

«І сцени, на якій стоїмо».

«І голосів, якими говоримо».

«І повітря, яке вібрує».

«І глядачів, які нас слухають».

«Які на нас дивляться».

Завіса.

Гучні оплески. Чимало безхатченків аплодують стоячи і плачуть.

Король волоцюг

Про мене почув не лише директор Літературного Будинку, якому я згодом ще багато літ, коли справи мої пішли на краще, надсилав вітальні листівки і кубинські сиґари; можна сміливо сказати, що саме заради нього я побував на Кубі і всілякими правдами і неправдами, прикидаючись репортером фіктивного часопису «Голос революції», домігся зустрічі з Фіделем Кастро, що відбулася за зачиненими дверима, за якими нам відкрилась нагода обговорити все — від орошування посівних площ і перетворення волокна цукрової тростини на металозамінник для потреб літакобудування до перспектив світової революції і боротьби з новітнім імперіалізмом. Я зміг озвучити запитання, що цікавило мене всі ці роки — можливо, не так сильно, як, наприклад, питання про Неї, але все-таки: «Чому Великий Че раптом склав повноваження і подався на Південь?». Відповідь лідера кубинської революції я публікую тут і зараз, ексклюзивно й уперше: «Революція потребує конячок, які її тягнутимуть, і легенд, що окрилюватимуть; ми з Раулем — конячки, Че — легенда». Він був милим бородатим дядьком, отаким собі добрим ґномиком; дивлячись на нього, важко вірилося, що в країні з таким потішним El-Jefe-філософом взагалі могли бути дисиденти.

На прощання він поставив мені автограф на сиґарі, на чому мені, власне, й залежало; цю сиґару я, скориставшись послугами United Service of Benetton & Dolce Habana, відіслав своєму другові і, без перебільшення, меценатові. Але то було згодом, про ті часи хочеться і хочеться згадувати, на відміну від інших, в яких мені велося не так добре, щоб не сказати відверто кепсько, про які я згадую з сумом і не без меланхолії; мені навіть мало віриться, що ті часи були, що вони не вигадка хворобливої уяви, не сон, помилково взятий за дійсність, не хмара, що на хвилю заступила сонце, не RED BULL і не кОкОджАмбА; але вони все-таки були, їх не спекаєшся; пам’ять живе власним життям, встановлює свої закони перспективи і сама тільки їй відомими шляхами і способами їх спотворює, заломлює, пропускаючи через невидимі лінзи, дистилює, проціджуючи через непомітні фільтри, розкладає ретельно й раціонально по шухлядах, аби потім, у якийсь момент пересердя, усе перекинути й перепотрошити, аби те, що відбулося п’ятого листопада тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року змішати з тим, що відбулося восьмого травня двома роками пізніше; вона — мов божевільний бухгалтер, що раптом змішує цифри.

Крім директора Літературного Будинку, про мене почув король волоцюг. Я ніколи не знав, що безхатченки мають королів, наївно гадаючи, що королі лише у французів, поляків, угорців і що українці теж мали, щоправда, одного-єдиного або від сили двох королів, до того ж давно; але що короля мають бомжі, стало для мене, який вважав, що всі волоцюги рівні, що саме між волоцюг знайшли, нарешті, своє втілення мрії великих мрійників — свобода, рівність, братерство, цілковитою несподіванкою.

Вони справді були рівними, тут я нашвидку погрішив, до пуття не розібравшись, вони були рівними і мали короля і король був поміж них, як рівний між рівними, вони його обирали, та не скидали, бо скинути можна того, хто над тобою, тоді як король безхатченків не був над безхатченками — над жодним найзамурзанішим і найзнедоленішим, він перебував поміж них — так само спав під мостом, так само стелив газети, так само випорожнювався в кущах, узимку — в під’їздах; йому ніхто не носив недоїдків; так само, як усі інші, він нишпорив по тих самих смітниках, з різницею: він був володарем.

Він забажав познайомитися зі мною ближче. Ми зустрілися в переході між станціями метрополітену, опустилися поруч, він і я, сиділи годину, дві, три, доки не зачинився метрополітен і нас не вигнали; метрополітен зачинився, проте нас не вигнали, ми провели ніч у темноті, слухаючи лопотіння крил кажанів і шарудіння верескливих щурів, ми сиділи поруч, допалювали визбирані доокола недопалки, досидівши так до світанку, у метрополітені немає ранкових сутінків — день настає враз і зненацька, спалахує світло й заскочені щурі й лилики прожогом шугають кожне до своєї шпарини; ми вийшли і лише коли нас привітали безхатченки, що зібралися нагорі, я збагнув, що це було більше, ніж мовчання, більше, ніж пересиджена ніч, чергова — котра вже? — пересиджена й передрімана; так я відбув ініціацію, яку нагорі, над метром, над його бетонним перекриттям зазвичай називають передаванням влади, хоча яке то було передавання, до того ж якої влади?

Отак я став королем волоцюг, а старий король помер тієї самої зими від переохолодження, примерзши до лави у сквері; ми ховали його, як і належиться, сунули, хоч нам було холодно, за його домовиною, що її один із нас знайшов на смітнику неподалік від Старого Цвинтаря, ми його поховали, ми його відспівали, проспівавши хором «Боже, бомжа храни», нам було сумно без нього, як тільки буває сумно; нам було сумно без нього не так, як буває сумно без володаря, а так, як буває, коли не стає одного з нас.

Королева

Королем не було ні легко, ні тяжко. Королювалося. Ніхто не приходив за порадами і не прохав справедливого суду, бо ніхто ні в кого не видирав шматок гамбурґера, якщо той підбирав його першим; ніхто ні в кого не вихоплював недопитої і залишеної на лаві пляшки пепсі, якщо той побачив і пригубив її першим; спалося так, як і раніше; як і раніше, аби не померти з голоду, я сумлінно відвідував Літературний Будинок, їв одні і ті самі канапки, помащені одним і тим самим майонезом, не скаржачись і не дорікаючи; пив воду, ділячи її з голубами, їв окрайці, частуючи пацюків і безпритульних псів; я б і жив так, не знаю скільки, доки не замерз би на лаві у парку чи сквері, як блаженної пам’яті старий король, мій попередник; я б так і зістарівся, старцюючи сам; однак де король, там мусить бути і королева, яку я й побачив одного прекрасного ранку, коли, прокинувшись, протер очі — вона лежала поруч на розстелених на землі