Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

якби ти підсунув провідникові в потязі аркуш звичайного паперу, він сприйняв би його за твій проїзний квиток. Принагідно застерігаю тебе від таких експериментів на майбутнє».

Вокзал (продовження)

Коли розмова закінчилася, я звернув увагу, що вже не біжу, а йду, так як ішов перед тим, коли вирішив зателефонувати. Але чому я йду на вокзал, якщо до відправлення поїзда море часу — вже не Чорне, але, хай йому грець, — Азовське?

Так, то була образно висловлена правда — врамлена в образ, наче діамант в оправу, але й це, мабуть, стилістична фігура, бо про які діаманти могла бути мова в людини, в якої валіза в камері зберігання й наплечник на плечах, так-сяк прикритий вилинялою і протертою до останньої нитки найковою футболкою, добутою колись давно, в солодкі часи дошкульного сновигання з контейнера, поставленого на розі вулиць Панської і Паваротті допомогово-харитативним об’єднанням «Побожна Самара» для збирання вживаного, але ще не зужитого одягу, ковдр, спальних мішків для жертв стихійного лиха, спричиненого зсувами, землетрусами, повенями, цунамі і, врешті-решт, просто людською глупістю.

В такому способі добування одягу ми, безхатченки, не вбачали чогось антизаконного, вважаючи себе жертвами стихійного лиха, яке називається хитромудрим словом УРЯД, хоч, може, воно називається й не так заплутано; нам також належало право на допомогу, ґарантоване «Універсалом національної єдності», проте йти до самовдоволених керівників доброчинних установ і просити їх відчинити скриню, давши нам дві-три хвилини у ній попорпатися, ми вважали у падло.

Так ми добували, що і як могли. В жарґоні, яким я тоді користувався, це називалося «ловити рибку». Отож, як і всі інші, я ловив рибку, примовляючи: ловися рибко, велика й маленька, така й інакша, бо іноді мені підходило S, іноді M, іноді L, зате XL і тим більше XXL перетворювали мене на покликане відстрашувати опудало.

Опудало

Воно стояло посеред городу, і навколо нього не було жодного деревця, лише загорнена в землю бульба і повстромлюване туди ж насіння соняшника та кукурудзи. Він дбайливо обробляв свою латку, пенсіонований механік розкраденого приватизаторами заводу. Вони обробляли її вдвох, доки жила вона, і любо було глянути — лише нікому було дивитися, не було нікого, хто б міг стояти і милуватися: ні вони, ні кожне з них поодинці не мали дітей.

Відколи вона переставилася і її відспівав хрипким голосом дяк, він гарував сам, від останнього снігу до першого, вельми тяжко переживши втрату, проте не схибнувшись — життя загартувало його. Став, одначе, частіше забувати, іноді не знав, де знаходиться, і тоді йому було пекуче соромно, що про нього подумають, тож удавав, що нічого не сталося і він лише зупинився перевести подих, помилуватися небом, деревом, парканом, барвінком.

Одного разу йому навіть здалося, що заблукав у райський сад, Едем, — той, про який він читав, що там світло і добре. Він злякався й заметушився, що опинився в Раю у руб’ї, в якому ходив подвір’ями, вишукуючи порожні пляшки, не висповідавшись і без причастя. Цвірінькали амадинки — їхній щебет нагадував фітькання горобців, тільки на нону умиротвореніше. Він ішов між чудернацьких дерев, і ті нагадували йому липи і буки, клени й каштани, на окремих висіли кетяги, схожі на кетяги бузини і горобини, лише росли вони, здавалося, трішки бадьоріше. І трава буяла в Раю — зеленіша і, може, густіша, але так схожа на ту, що на Землі. І защеміло йому на мить на серці. Ні, не те щоб він захотів назад, просто до чого звикаєш роками, з тим отак легко не візьмеш і не розлучишся.

Раптово і несподівано він опинився в звичайному парку, в якого з Раєм було не більше спільного, ніж у черепків із новим гладущиком. Сумно та невесело почвалав він назад додому, і в торбі-дротянці калатала пара знайдених перед тим пляшок. І подався він на город. І забув, куди їде і що вже вечоріє. І був він єдиним пасажиром дизельного вагону з обхруманими спинами твердих дерев’яних лав, і гуляв салоном вітер, і деренчали шматки бляхи, що повідклеювалась і повід’єднувалася. І дивувався він, що їде. І дивувався, що вже не їде, а стоїть. І дивувався, що стоїть, а дерева обабіч їдуть. Куди вони їдуть?

Та ось дерева зупинилися, він сам відкрив собі прихилені двері і вийшов. Не знав, нащо і де вийшов. Вийшов, та й усе. Ішов, полями й ярами. Ішов, і світив місяць. І, йдучи, побачив він раптом її, так як її змальовують у книжках. І здалося йому, що вона піднімає косу. І здалося йому, що заноситься нею на нього. «Ось це і все, — сказав він собі. — Так закінчується життя. Її постаттю, явленою поперек шляху. З занесеною косою і якогось дідька в дірявому брилі».

Що це було?

«Так що це було?» — повторив він з наполегливістю, не приховуючи притиску. «Оповідання, — знизав я, насилу стримуючись, плечима. — Сильветка». — «І ти хочеш сказати, її написав письменник?» — «А хто ж іще?!» — зойкнув я.

Вокзал (продовження)

До відправлення було справді дві з половиною години. Вже посередині дороги, яку саме переходив, я повернувся назад, доки вже не горіло, але ще блимало зелене світло для пішоходів, тоді як збоку із наростаючою загрозливістю гуркотіли мотори автомобілів, ладні рвонути, як тільки червоне перемкнеться на жовте і ще задовго до того, як спалахне зелене, їхнє зелене. Їхнє зелене червоне для мене, почав я наспівувати на мелодію популярної пісеньки.

Я давно мріяв зашкіцувати кілька будинків, які щоразу вражали мене своєю сміливою архітектурою і щоразу щось опинялося на заваді; заховані від туристичного ока кількома кварталами, обіч від екскурсійних маршрутів, оточені сквериками й алейками лип і каштанів, вони стояли мовчазно й велично, вряди-годи відчинялися автоматичні ворота, обладнані камерою зовнішнього спостереження, виїжджали автомобілі, зрідка лімузини, іноді з дипломатичними номерами.

Я витяг з наплечника блокнот і олівець, які завше носив при собі, я став спиною до сонця, в затінку старої липи, що відцвіла і виднілися дрібні горошини плодів, нагадуючи духмяний перець, на мене найшли спокій і та чудернацька повільна легкість, яка робить буття стерпним і навіть бажаним і яку зазвичай називають споглядальною, схожою на стан, подібний до медитації, коли той, хто медитує, зникає і розчиняється, відривається від землі і зависає в повітрі, тримаючи в складених човником долонях келих чарівної квітки; я медитував із блокнотом, закинувши кілька списаних аркушів, як закидають волосся в інстинктивному прагненні сподобатися, й олівцем