В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— У журналіста газети «Презумпція» Богдана Лисиці й популярного актора Едуарда Мордвинова. Моє шанування.

— Популярність — поняття відносне й трактується надто суб'єктивно, — видав усе таким же роздратовано-втомленим голосом Душка й зупинився. Лисиця тріумфував: тепер Едику нікуди не здиміти.

— Але, всупереч цьому, не будете ж ви заперечувати, що вона потрібна кожному акторові. Вона — мірило його успішності. Власне, успішність і популярність прямо пропорційні.

— Не буду. Але й філософствувати з вами теж не буду. Я втомлений, а потрібно готуватися до репетиції. До того ж, сьогодні спектакль. Слід бути у формі. І якщо, не дай Боже, щось піде не так, то ви, журналісти, першими ж почнете про це волати.

— Почнемо, — посміхнувся Богдан. — Це точно.

— Тоді — ауфвідерзеен.

Душка розвернувся й продовжив шлях. Розрахунок не виправдався. Але здаватися не збирався.

— Ви добре знали Антона Свідерського?

Душка зупинився й став ще роздратованішим.

— Починається, — якось запекло прошипів він, і Лисиця зметикував, що Едик готовий до цього питання.

З'явився диктофон. Увімкнувши, «журналіст» запитав:

— Які у вас були стосунки?

— З Антоніо? — невідомо чому перепитав Едик. — Нормальні. Робочі. Привіт — салют, бувай — гудбай.

— А от я читав в одному із глянцевих журналів, що вас не раз часто бачили разом, — відверто збрехав Лисиця. Почне виправдовуватися — може «засвітити» щось цікаве.

— Брешуть ваші глянці, — відрізав, — і не кривляться.

«Ну, щодо глянців ти перебрав, друже», — подумав Богдан і зрадів: черв'ячка потихеньку проковтнули.

— Диму без вогню не буває, — багатозначно посміхнувся Едикові.

— Та досить вам! — закипів той. — Ви ж часто пишете таку відверту маячню, що складається враження, начебто серед читачів бачите винятково клієнтів психушки. Може, тому я й не читаю газети й журнали.

— Виходить, ви з Антоном разом ніде не з'являлися? — гнув свою лінію Богдан. І Душка, схоже, потроху здавався:

— Ну, може, разів зо два де-небудь і перетнулися на гулянках якихось, але й туди, і звідти добиралися окремо.

— Тобто, це було випадково?

— Саме так.

— Ну, а тут, у театрі?

— А що тут? Репетиції, прем’єри, спектаклі. Важкі трудові будні. Це збоку акторське життя здається розмальованим яскравими фарбами. Насправді ж його барви зовсім інші…

— А який Антон як людина?

— Нормальний. Як усі. Зі своїми вивихами. Як і в решти. Роботу любив не дуже. Та я й сам, якщо чесно, її ненавиджу. Це, знаєте, як валіза без ручки: і нести важко, й викинути шкода. Але поки не відпускаю. Тягну… Антуан же повз майже на останньому подиху. Більше відпочивати любив. І щоб усе красиво, дорого. Вищий розряд. П’ять зірок. А акторові без імені грошики золотим дощем не сиплються. Треба закачати рукави й гатити в одну точку. Тоді, можливо, й прийде успіх. Антоніо ж салони краси подавай, відпочинок шикарний. Причому людина нічого ще в житті серйозного не зробила, а статусу хотіла — дай Боже! Усе мріяв про багату вдовицю, яка дала б йому надійний притулок, а він придумав, як її грошики гідно прилаштувати. З користю для себе, звичайно.

— А раніше він міг зникнути на кілька днів і нікого не попередити?

— Ні, такого собі не дозволяв. Знаєте, Кость наш людина хоч і творча, але порядок любить. І всю трупу привчив. У нас ні запізнень, ні зривів. Система налагоджена. Працює як годинник. Так що з Антоніо точно щось трапилося. Інакше б попередив. Кость за такі речі миттю відправить в аут.

— А може, збулася мрія ідіота? — припустив Лисиця.

— Тобто?

— Знайшов багатеньку покровительку й зрозумів, що роботі можна помахати ручкою в лайковій рукавичці? Відлежується на білосніжних простирадлах і пестить пір'я синьому птахові удачі.

— Все одно подзвонив би. Навіть швидше. Похвастатися — його хлібом не годуй. Дай виставити напоказ успішне ego. Нехай від заздрощів усі луснуть.

— Виходить, він потрапив у халепу?

— Схоже на те. Та й чуйка в мене.

— Це як?

— Відчуваю, що з ним щось негарне. А я ж його попереджав.

— Про що?

— Розумієте, коли Кость захотів поставити «Затьмарення», роль вовкулаки дали Антонові. У принципі, закономірно. Було в ньому щось від вовка. Хиже. Знаєте, читався типаж.

— А вбити він міг? — зненацька насамперед для себе поцікавився Лисиця.

— Важко сказати, — після недовгих роздумів відповів Едик. — Може, й міг… Знаєте, це дуже суб'єктивний тест. Жорстокими вбивцями часом стають люди, що поводять себе як ангели во плоті, а шибеники з розбійницькою зовнішністю непритомніють, побачивши кров… Так що тут однозначно не відповіси. Знову ж: яка мета вбивства?