В'ячеслав Васильченко - Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Діаманти. Але не кожний згоден на огранювання, що триває роки. Хочеться все й одразу. Раз — і Мел Гібсон або Ді Капріо. Але так не буває. Антон не хотів з цим миритися. Одразу мітив у «зірки». Причому — першої величини… Знаєте, я все життя в театрі. Спочатку грала, подавала надії, а потім… Та облишмо, чого це я раптом? То все — минулих днів забуті миті… На жаль, Антон не зумів чи не захотів зрозуміти, що треба пройти огранювання. Своєрідний шлях посвяченого. Адже актори — це каста. Вибрані. Відуни. Тут діють свої закони. І не ти їх створюєш, а вони тебе. Не хочеш підкорятися їм — не бувати тобі великим. Хоча зараз не прагнуть стати великими. Все більше «зірками». А це трохи інше… Антон хотів бути зіркою. Думав, що зможе обдурити закони. Але ж це неможливо.

— А ви сказали, що він був різним, незрозумілим. Це як?

— Та говорили про нього всяке. І негарне також.

Богдан зметикував: голубизна. Але співбесідниця повела негарність Свідерського в протилежнім бік.

— Говорили, — квиткарка знову нарядилася змовником, — що він спав із жінками…

«Ого, — присвиснув подумки, — так ось ти яке, театральне сучасся! Чоловікові спати з жінками — це не гарно? Щось у нашім світі діється не те».

— …за гроші, — додала колишня акторка. — Тільки я вас благаю. Мене це місце влаштовує. До пенсії непогана допомога. Скільки ще пропрацюю — не знаю, але хотілося б якомога довше. Так що — «без посилання на джерело інформації». Дуже вас прошу, юначе.

«Це кардинально змінює суть, — зіштовхнув з душі каменя, і той полетів у прірву, зрідка нагадуючи про політ ударами об бічні скелі, — бо таке довелося передумати».

— Звичайно, — відразу ж запевнив «журналіст», увімкнувши всі системи переконання. — Про це можете не турбуватися. Не перший рік замужем… А можна я пройдуся театром, бо сто років уже тут не був? Відчую, так би мовити, магію театральних богів. Адже театр — це завжди загадка. Нерозгадана. Ніколи й ніким. Тут люди — і актори, й глядачі — опиняються в іншому світі. Зовсім іншому житті. Ні в тому, яким воно було, ні в тому, яким є, і ні в тому, яким буде. В тому, яким могло б бути. Але ніколи не буде. З його блискучою глянцевою красою, повною виразних тонів, позитивними героями й чистими взаєминами між людьми. І — що найголовніше — можливістю все виправити. Після закінчення спектаклю всі вбиті воскресають, а жахливі мерзотники й лиходії всміхаються залу, тримаючись за руки з чесними й порядними до нудоти героями, що встигли стати улюбленими для тих, по той бік рампи.

— Як правильно ви все сказали…

Початково будівлю «Костянтина» проектували під кінотеатр. Згодом завдяки намаганням одних і найвищій волі інших корінь кіно- забрали й у Києві на один театр стало більше. І це — на краще. Кіно в кожній квартирі тепер є своє, а от театр…

Обабіч глядацьку залу огинали довгі просторі коридори з високими вікнами. Стіни прикрашені фотографіями акторів. Під кожною — інформація. Прізвища служителів театральної музи мало що говорили Лисиці. Хоча, якщо чесно, завзятим театралом уважати себе не міг.

Фотофейс одного з акторів видався знайомим. Він знімався в рекламі якоїсь зубної пасти. Начебто. А може — і прального порошку.

Тільки не «тоді ми йдемо до вас», а якогось іншого. А цей ось рекламував шоколад. Далі йшли обличчя, бачені вперше. Стоп: та яскрава дівчина розхвалювала по ящику якісь матраци. Ого — цей театр можна перейменовувати на театр акторів реклами.

Передостанньою, майже в кутку, висіла фотографія Свідерського. Чорнявий, схожий на Антоніо Бандераса. Швидше за все, схожий, тому що «підкошував» під нього. Молодець. Точний розрахунок. Завжди б'є в десятку. Важко встояти перед його харизматичним поглядом і натиском чоловічої енергетики. Будь-яку феміну, збиту з ніг цією чоловічою міццю, варто зрозуміти. Ольгу Довгань — в тому числі, якщо, звичайно, між ними існував який-небудь зв’язок. Та якщо цей зв’язок існував, її потрібно розуміти насамперед.

На останньому фото — ще один красунчик. Едуард Мордвинов. Проте з більш вираженими миловидними рисами. Цей менш мужній. Душка. Схожий на «і нашим, і вашим». Чи «тільки нашим»?

Пролунали кроки. Богдан озирнувся. О, то дивися: про вовка промовка. Душка. «Собственною персоною». Як Свирид Петрович Голохвастов.

Кинув «контрольний» погляд на портрет, а потім і на самого Душку, ніби бажаючи переконатися остаточно: вона, персона.

«Персона» явно засікла Богданові маніпуляції.

— Добридень, — привітався професор. — А я дивлюся: ви чи не ви?

— Не я, — байдужно відповів Едик («у дружньому колі» цього варіанта не уникнути) і продовжив шлях.

— А на фотографії — начебто й ви, — не відставав Лисиця.

— Фотомонтаж. — Душка мав якийсь вичавленолимонний вигляд. І ця вичавленість грала явно не на користь Богдана. Очевидно, вчорашні вечорниці вдалися.

— Але, погодьтеся, дуже вдалий, — професорова причепливість ішла звідкись із бездонних внутрішніх глибин. Здавалося, що це все йому подобається і що він справді професійний журналіст.

— Погоджуся, — маску байдужника Едик не знімав.

— От бачите. Виходить, у нас є про що поговорити.

— В кого «у нас» і про що? — Очі Душки збільшилися вдвічі.