Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

А на обличчі Оксаниної бабусі зморшки, що болісно було стислись у напруженому чеканні — розпрямились, немов з-за хмар проглянуло сонце… «Таки добра хата…»

IMP, переставши газувати, відкинувсь назад — будинок наче відштовхнув його від себе. Підняв тоді IMP гнуту биту сталь ножа вище над землею — і вперся нею в стіну, немов пробуючи… Так підліток-шпана, отримавши відсіч, починає штовхати в груди, намагаючись виграти час і зметикувати, що ж його далі робити…

Знов болісно стиснулось обличчя старої жінки…

Тріснула, відпадаючи, дошка… Затріщала хата…

І — витримала!

«Тримаєш. Стоїш…» — не вірить своїм очам стара жінка. Наче аж здивована цим.

Знов газує, йорза, істерично шкребе гусеницями залізна потвора… Марно.

Весело, майже глузливо дивиться стара жінка на цього зайду на своєму обійсті, і гордість в її очах: «Хата-то — стоїть! Не абияк зроблена!»

…IMP, газонувши, смикнувшись, здає назад, піднімає ніж високо — на рівень людського зросту, вище — і, хряснувши перемикачем коробки швидкостей, загрозливо з розгону кидається на хату…

І вмить злітає вся хоробрість з Оксаниної бабусі: злякане — по-бабськи, по-звірячому, до останньої риси — злякане лице людини, дім, прихисток, родинне вогнище якої — от зараз…

Глухий удар…

Крр-ряк! — і на високій ноті рветься щось головне, на чому тримається дім — головна зв'язка оселі і всього, що в ній і з нею… рветься життєдайна пуповина людини із її рідним домом, — якої, може, й сама Оксанина бабуся так гостро ніколи раніш і не відчувала…

І колишнє житло з тріском всіх зчленувань, як стара, утомлена від життя людина, хилиться вбік, їде по землі, — вже мотлох, — складається, як картонна коробка…

…І тільки хитається зламана гілка там, де щойно стояла стара жінка.

Прилад висить на шиї у Сергія.

Він опускає зонд до землі.

Земля — це стерта в порох траками ІМРів субстанція, що колись родила все те багатство, що на ній було, — що була колись грунтом…

З сірої перетертої порохняви стирчить край обдертої таблички — шляхового покажчика з перекресленим написом «ЛЕБ…»

Збоку застиг броник. У нього мертвий, нежилий вигляд.

Броник стоїть самотньо серед випрасуваної траками пустелі. Здається, ця безживна площина тягнеться до горизонту.

Сергій з обличчям, схожим на посмертну маску, занотовує до свого записника рівні радіації. Залазить на броник.

Машина від’їздить, відкриваючи за собою…

Жовтий прапорець на жовтому металевому списі…

«ЗАРАЖЕНО».

Ніч. Яскраво освітлена, святкова ракета, на її боці видно початок напису: «СС…» Бадьора, наступальна мелодія часів СССР[23]

— «Время, вперьод!»

Таймер веде зворотний відлік часу — у великому залі, схожому на Центр керування космічним польотом.

В залі маса добротно вдягнених чоловіків — солідних, міцношиїх. Як на офіційному прийомі. Багато військових. Заслужені люди, в багатьох на лацканах піджаків — найпочесніші нагороди СРСР: Золоті Зірки Героїв Соціалістичної Праці та Героїв Радянського Союзу. З репродуктора чути перед стартові команди.

…Ракета на старті. Над пусковим майданчиком з гучномовця лунають передстартові команди…

На табло біжать технічні дані:

Стартова вага — 100 тонн.

Таймер наближається до нуля…

Команда — «Ключ!»

Довжина — 30 метрів.

З-під ракети — клуби пилу й вогню!.. — Ракета повільно, наче