Люко Дашвар - На запах м’яса

class="p1">— Ігорю… Лежу! Захворіла. Тридцять дев’ять. Певно, грип… Лікарняного не буде. Ну, так виходить. Шефові перекажи — відпрацюю! Перекажеш?

— Миколі Миколайовичу? — після нетривалої паузи обережно перепитує Росов.

— Ну, якого це?! Ще б Господу Богу! Начальникові відділу скажи. Виручиш?

— Без проблем. Але краще сама йому зателефонуй.

— Мобільний скинеш? У мене немає.

— Без проблем, — повторює Росов. — Чого тобі принести, Елізо? Фруктів? Може, ліки якісь потрібні?

Майка шаленіє:

— Припини, Росов! Не смій називати мене Елізою!

Ігор мовчить.

— Ігорю…

— Так чого тобі принести, квітко моя? — Він знущається?!

— Нічого. Не треба мене провідувати. Я не в гуртожитку. У подруги. Тут її бабця за мною доглядає. Мед, калина — скоро встану.

— Одужуй швидше, я скучив…

За хвилину Майка отримує есемескою номер мобільного безпосереднього начальника, закритого, як консервна банка, Нестора Слободяника.

— Несторе Олександровичу, — хрипить у трубку. — Захворіла… Відпрацюю…

— Ну, що за фантазії, Майє? Кому потрібні такі подвиги? Не треба нічого відпрацьовувати. Просто одужуйте й повертайтеся, — навдивовижу привітно відповідає Нестор. Чого це він? Невже Ігор нашепотів Слободянику свою версію про її кревність із Чертогом?

І до біса! Тепер із Руською поговорити. Майка вже набирає номер… Ні! Скидає. Замислюється. Як попросити Вирву вибачитися за неї перед пані Пілар, щоби не пояснювати іншого: куди втекла від інтелектуального товариства, де застрягла…

— Русланко… — усе ж набирає Вирву.

— Гілко, де ти є?!

— Я… захворіла.

— Тобто? — перепитує Руслана з підозрою. — І де ти захворіла?

— Дівчата з роботи маякнули… У суботу, коли ми з тобою на тому зібранні були. Каталися вночі… На катері. Застудилася… Тепер лежимо… Із колежанкою разом у неї вдома. Я дзвоню чого… Ти Хворостючці поясни… Чому на іспанську не прийшла…

— Коли в гуртожитку будеш? — замість «одужуй» питає Руслана зі ще більшою підозрою.

— Температура спаде — одразу повернуся… Бувай!

Майка вимикає мобільний, падає на ліжко, регоче: ну от усе — вільна! Нема ніяких зовнішніх зобов’язань, тільки внутрішнє горіння. Кружляти квартирою, заглядати у всі дірки: чим ти дихаєш, Андрію?..

Не наважилася. Порилася в шафках на кухні, бо раптом відчула себе такою господинею — ховайсь! — зараз плов Андрієві зварганить чи, приміром, посмажить куряче філе в кисло-солодкому соусі. Якось вони в гуртожитку пробували готувати… З Руською вдвох. Що ж для того соусу потрібно? І Руслані не зателефонуєш…

Охолола. Повернула на полиці банки й коробки, що подіставала їх зопалу, всілася на килимі у вітальні напроти дзеркала, роздивлялася себе: чому вона весна?

— Недозріла, типу? Недорозвинена?..

Еліза?.. Засмутилася, полізла до книжок. Корінці здебільшого англійською, Біблія, Ніцше, українські народні казки, Фейхтвангер, Маркс, Маркес, Троцький, знову англійські, знову Фейхтвангер…

— «Гойя, или Тяжкий путь познания»…

Розгорнула. А-а-а… То це про Іспанію! Доречно. І про пізнання Майці нині не зайве, бо радість із сумом упереміш залили по вуха, і як із того виплисти — бозна! Так усе несподівано сталося: клац — і є! Серце до Андрія тягне: хіба може Майка навіть подумати про те, щоби звідси піти? Тут він. Де б не був, сюди ж повернеться… А мізки тривожаться: «Просереш усе, Гілка!» А серце: «І що?!»

Провела долонькою по шиї, збудилася. Почала читати…

Коли Андрій повернувся з роботи, сивий художник саме полонив серце юної герцогині Альби.

— Плачеш? — Андрій обійняв Майку, поцілував у мокрі очі.

— Читаю… — Кинула книжку, притулилася до нього. — Назви мене… — прошепотіла. — Дай мені ім’я…

Він усміхнувся приголомшено.

— Ну, тоді і ти… Дай мені ім’я.

— Ні, ні… Ти — Андрій.

— Чому?

— Ну… Ти ж, певно, не змінився. Ходиш на роботу, керуєш автівкою, читав і читатимеш Троцького, Марксів-Маркесів… Повертався і повертатимешся до свого дому. А я тепер геть нова… Без імені.

— Добре. Подумаю, — загасив Майчине хвилювання. Допоміг звестися на ноги. — Піцу любиш? Може, пасту із соусом болоньєзе? Лазанью, пармську шинку?

— Лазанью.

— То збирайся. Тут поряд на Мечникова чудовий італійський ресторанчик. Повечеряємо…

Майка зголодніла, та думка про те, що вона зараз вийде з Андрієвого простору і… вже не повернеться, вчепилася в ноги, тримала — з місця не зрушити.

— Допомогти вдягнутися? — почула.

— Ні… — Напружилася, і скільки потім сиділи в італійському ресторанчику, стільки трусилася: оце і все? Все? Повечеряють, поцілує на порозі, запропонує викликати таксі…

— Додому? — спитав Андрій, коли на тарілках не лишилося й крихт.

Після червоного вина, лазаньї й салату з шинкою, що його замовив Андрій, з повними шлунками дерлися нагору.

— Розкажи про себе, — попросила Майка.

— У нас із тобою тільки одна відмінність: я народився не на морі. В іншому — те саме. Виріс. Самореалізуюся.

— Ще не самореалізувався?

— Безкінечний процес.

— Тому ходиш… на Ярославів Вал?

— Непереборна потреба змінити світ.

Майці здалося — Руська поряд. Та теж усе світ змінювати пнеться.

— Мені було цікаво… — збрехала відчайдушно.

— А-а-а… Ну, то навідаємося найближчим часом, — так легко відповів Андрій — у Майки крила відросли. Він розмірковував про них двох у контексті майбутнього. Чого ще треба? Нічого! Кохати його, цілувати ступні й бачити, весь час бачити тільки його, забути про все інше.

Інше нагадало скоріше, ніж розраховувала Майка. У середу, коли Андрій поїхав до бюро перекладів, а Майка ковтала чергову книгу з бібліотеки коханого, зателефонував начальник відділу Слободяник, чемно поцікавився Майчиним здоров’ям.

— Краще. Завтра вже буду, — ляпнула, відрубала зв’язок, серце впало.

— Не хочу… — розридалася. А мізки вже складали план: увечері до гуртожитку повернутися, бо зранку й перевдягнутися треба, і робочий блокнот прихопити, і, може, підручник з іспанської…

Андрій аніскільки не здивувався, коли увечері Майка видушила демонстративно оптимістично:

— От і все! На роботу викликали.

— Зараз? — Дивиться на годинник. — Дев’ята вечора. Щось термінове?

— На роботу завтра. Але маю до гуртожитку їхати. Там і блокнот, і одяг… — белькоче розгублено, додає знічено: — І взагалі…

— Довезу тебе.

— Ні! Таксі викличу. — Мазохістка. Відмітає можливість побути поряд з Андрієм зайві кілька хвилин. Наче чекає — ось зараз він вибухне, скаже: «Та довезу! А ти тільки візьмеш у гуртожитку все, що тобі треба, і ми повернемося… додому».

— Не переймайся. Сам викличу, — каже Андрій спокійно. — Знаю