Люко Дашвар - На запах м’яса

Клята невизначеність. Майка тулиться на задньому сидінні таксі, що воно мчить до гуртожитку, перед очима — смерть, просто смерть: Андрій виходить разом із нею у двір, де вже гурчить двигуном автівка з шашками… Галантно відчиняє дверцята — сідай! — зачинив дверцята, махає їй рукою… І… все? Таксі вже вивертає з двору, а Майка ще не вірить: він не спитав, коли повернеться чи хоча б коли зустрінемося… У нього немає Майчиного мобільного, і вона не здогадалася записати його номер! Він не знає, де її гуртожиток… А вона не наважиться сама постукати у його двері. Клята, клята невизначеність! Сподіватися на випадкову зустріч у прокуреній мансарді на Ярославовому Валі чи припустити, що Андрій чекатиме її біля офісу «Гібралтару»?

— Не чекатиме… — Зиркає в бокове скло, бо він міг би отямитися, здогадатися про Майчині мордування, сісти за кермо «міні-купера», гнатися за таксі, щоби все виправити…

За вікном мерехтять безнадійні вогні.

— Перепрошую! Повернімося… — раптом просить Майка водія, пояснює безпомічно: — Забула дещо…

Таксі залишає Майку на Мечникова — над вулицею висить Андріїв будинок. Майка шкребеться до нього бетонними сходами, прокладеними в горі, ворожить навмання:

— Вдома! Не вдома. Вдома… Чекає на мене, знає, що повернуся…

Врешті долає сходинки, зупиняється, бо серце гупає, як скажене.

«Нікого немає вдома!» — шепочуть Майці темні вікна Андрієвої квартири.

Поривається до будинку: ключі… У неї ж мають бути ключі від Андрієвої квартири! Шарудить у кишенях — забула! Роззирається безпомічно — і «міні-купера» нема. То ж просто смерть…

На метро з пересадками й двома маршрутками близько опівночі Майка дісталася гуртожитку. Руслана не спала — старанно повторювала вголос завдання від пані Пілар.

Майка мовчки впала на ліжко, заплющила очі. «Тільки не чіпай мене! Не чіпай!» — попросила сусідку подумки.

— З Вишенським була? — почула холодний Вирвин голос.

Напружилася.

— Хто такий Вишенський?

— Андрій…

Майка завмерла, проковтнула клубок у горлі.

— Ну?.. — прошепотіла.

— Ідіотка!

Майка почервоніла до скронь, звилася, сіла на ліжку, їла очима Русланину спину — так і не обернулася, гортала підручник з іспанської, крутила в руці кулькову ручку.

— Та повернися! — вигукнула, мов навіжена.

Руслана відклала книжку, підвелася… Поправила довгі коси, наче без того ніякої розмови не вийде, опустилася на ліжко навпроти Майчиного. Дивилася Майці в очі зухвало.

— Ну… Повернулася, — мовила холодно.

Майка б вихлюпнула в карі Русьчині очі такого гніву — враз би забула про самозакохану впевненість, та раптом закліпала повіками, схлипнула, втерла одну сльозу, а ті у відповідь — рясно, не зупинити. Впала на ліжко, обхопила подушку — ридала, поки сил вистачало. А як знесилилася — відвернулася до стіни, схлипувала судомно, наче без того дихати не могла.

— Заспокоїлася? — спитала Руслана.

— Чого тобі?

— Мені? Нічого. З тобою що?

Майка наїжачилася, обернулася до сусідки.

— Звідки взнала, що я з Андрієм?..

— Ну, ти не перша…

— Брешеш! Немає в нього дівчини!

— Серйозно? Тебе до двадцяти семи років виглядав?!

Майка зиркнула на Руслану недобро.

— А мені однаково! Тобі чого пече, що я з ним?.. Навіщо дзвонила, якщо знала?.. Гніваєшся?..

— Дістала ти мене, Гілка!

— Ревнуєш?

— Шкода тебе… Уже плачеш…

Майка знітилася, гнів за мить випарувався.

— Русю… — прошепотіла. — Я жити без нього не можу.

— А ти… вчися! Бо доведеться… — відрізала Руслана, повернулася до столу: складала книжки, зошити.

— Чому?

— Тому що Андрій… Він класний. Людина світу — багато знає, ще більше розуміє. З ним цікаво. Він мудрий… І екстремальний… Живе за власними принципами. Тобі їх не зрозуміти. І не прийняти.

— Та мені по цимбалах, які в нього принципи. Я кохаю його!

— Досить уже! Мені прокидатися рано, а ти тут влаштувала… Не бажаю слухати про твою любов! І на Ярославів Вал зі мною більше не просися. Чого я через тебе маю виглядати, як дурепа? Мене питають: «А де, Русю, твоя подруга?» А подруга здиміла… Та не сама.

— Я й без тебе до тих троцькістів піду, якщо схочу. З Андрієм!

Руслана усміхнулася саркастично.

— Хочеш знати мою думку? Не пара ти Андрієві, Гілка. Отож і не парся… — Вимкнула світло, вляглася на своє ліжко.

— Ти йому пара чи що? — кинула Майка в темряву.

— Ну, скажімо так — подібна до мене. Такі, як Андрій, цінують перспективних, розумних, цілеспрямованих… Вільних. Без комплексів. І стосунки він цінує вільні. Без зобов’язань.

— Як це?

— Коли людей пов’язують не проблеми, а тільки емоції.

— А може, він просто не кохав раніше! — сказала Майка. — А ти… Ти просто сама сохнеш по ньому! Я ж бачу!

— Я взагалі ніколи не сохну. Часу не маю, — відрізала Руська. — Добраніч…

Хіба заснеш, коли на тілі ще й досі сліди гарячих поцілунків? Коли вперше пізнала радість віддаватися коханому до божевілля легко й природно, без сорому й напруження, без слів, без страху… Хіба заснеш, коли все те вже в минулому, а попереду тільки безглузді ями порожнечі: робота, виш, іспанська, гуртожиток, робота, виш, робота…

У «Гібралтарі» з’явилася такою засмученою — ніхто й не засумнівався, що хворіла. Засіла за комп, вбивала в базу номери сертифікатів, ледь відповідала, коли хтось із колег звертався. Смикалася від кожного дзвінка мобільного: раптом Андрій? Та, крім мами, яка з гордістю повідомила, що Луцикові державну нагороду вручили — медальку якусь, і дзвінків колег з інших відділів, які телефонували у справах, тільки одна СМС, відправлена кимось помилково на Майчин номер: «Як справи, Рито?»

— Як справи, квітко моя? — Ігор…

Майка дивиться на витонченого, іронічного Росова. Ще кілька днів тому ладна була душу віддати за один його прихильний погляд…

— Закохалася…

— У мене? — Ігореві очі сміються.

— Ні, — відповідає Майка.

— Облом, — ще не вірить Росов, сідає біля Майчиного столу. — І на каву тепер зі мною не підеш? Чи до театру…

— Чому ж… Піду.

— Клас! — Росов оперативно згортає розмову, іде до свого столу. Стратег. Уміє завершити розмову на потрібній йому ноті. Якби запросив до кав’ярні сьогодні ж, Майка б відповіла: «Вибач, іспанська…»

Іспанська ще актуальна? Риється у власних мізках, намагається зібрати докупи аргументи, — робота за кордоном, престиж, бабло, — та відчуває