Люко Дашвар - На запах м’яса

винувато дивиться на нього, наче тільки одну цю ніч має, щоби здійснити геть усі бажання. Лягає на живіт головою до Андрієвих ніг, притискається щокою до його ступні, припадає до неї вустами так спрагло і гаряче — хлопець забуває про сон.

— Що ж ти робиш зі мною?.. — шепоче здивовано.

Зі світанком поснули — відрубалися, наче нечиста звалила, і тільки коли на підлозі в передпокої заторохтів Майчин мобільний, розплющила очі, побачила поряд Андрія і чогось так перелякалася — мало не розревлася. Помчала до передпокою, зиркала у всі кути зацьковано — ось вона тут день уже… День? Неділя, слава Богу! А раптом хтось прийшов — мама, приміром, Андрієва чи дівчина. У нього ж має бути дівчина! Певно, сидить на кухні, психує, очікує, коли прокинуться, і тоді…

Зазирає на кухню. Нікого! Хапає мобільний.

— Ти жива? — чує стривожений Русьчин голос.

Дідько! Вона ж учора знехтувала інтелектуальною їжею, втекла зухвало, Вирву не попередила.

— У мене… справи. Все розповім. Як повернуся, — белькоче збентежено, відрубає зв’язок, а серце в п’яти. Зиркає в правдиве дзеркало безпомічно: їй іти звідси доведеться?..

— Не хочу…

Тихо повертається до спальні. Стоїть у дверях, дивиться на Андрія — спить собі солодко, ковдру відкинув, зарився лицем у подушки. Який він неймовірний… М’язи рельєфні, плечі широкі, а долоні вузькі. Пальці тонкі, музикальні. Лице таке… правильне, а очі неправильні, ні! Владні, іронічні, зухвалі, ніжні… Час уже забиратися?

«Не хочу!» — у скронях гупає. Всідається на підлогу навпроти ліжка — гола, розгублена: отак сидітиме й дивитиметься на нього, аж поки він не прокинеться.

Андрій розплющив очі після другої дня. Підвівся на лікті, побачив на килимі голу дівчину — притисла коліна до грудей, обхопила їх рученятами, дивилася ніби крізь нього.

— Гей… — гукнув тихо. — Іди до мене…

У його обіймах так радісно померти, та радості нема — невблаганний час знай капає на мізки: «Жива і житимеш, дівко!» Скоро, скоро вже… повертатися доведеться. До роботи, навчання, гуртожитку, Руслани, пані Пілар, безкінечної гонитви від одного до іншого пункту на протилежних кінцях замкненого кола: якось втриматися в інституті, щоби не турнули з роботи. І проблема: ані у виші, ані в «Гібралтарі» не накосячиш — зламаються сходинки, а Майка тільки-но вишкрябалася.

Та пече не те. Усе те керувало Майчиним життям до вчорашнього вересневого вечора. Відучора весь світ тут, у перепланованій хрущовці: і радість, і надії, і мрії. Знадвору супляться-кличуть куці химери примарних цілей, та Майці байдуже. Аби він сказав: «Лишайся», — і миті б не думала: «Так! Так…»

— Сумуєш? — Андрій обіймає дівчину. — Я голодний… Маємо шукати харч.

Кухня ще гаряча від учорашніх пристрастей. Андрій дістає з холодильника палку сирокопченої ковбаси, мариновані помідорчики-чері у скляній банці, шматок домашнього печінкового паштету в пластиковому судочку.

— Мама приготувала, — пояснює. — Вона в мене така турботлива.

Розкладає все по тарілках, усаджує Майку біля столу: прошу.

Шмат не лізе в горло. Скорботна печаль не дає дихати.

— Сумуєш? — знову питає Андрій.

— Я… не хочу йти, — зізнається Майка.

— Залишайся, — відказує так легко і спокійно, наче головне сказано ще вчора увечері, коли Майка запитала: «Куди ми приїхали?», а він сказав: «Додому…»

Радість — дикунка. Верещить у вухах, трусить Майку, б’є по щоках — прокинься, ти чула?! Він сказав — залишайся…

— Чай зробиш? — чує Майка Андріїв голос.

Чай? Усього лише чай?..

Розкіш — сидіти на широкій низькій канапі, тримати в руках гарячу чашку, п’ялитися в телік, геть не розуміти, про що болобонять з екрана, притулитися до Андрія, відчувати на плечі його долоню.

— У тебе проблем на роботі не буде?

— Ні… — легковажить Майка.

— Я зрозумів це ще під час тесту, — усміхається Андрій.

— Хотіла подякувати… Що не «завалив».

— Як я міг?! Мене попередили: менеджер Гілка — виключно цінний профі.

— Ну… Перебільшують.

— Ти — весна. Знаєш?

— Тому що Майя?

— Ні. Просто. Ти — весна.

— А ти… — Майка намагається дібрати слова, губиться, червоніє. — Ти — все!

Андрій дивиться на неї приголомшено, цілує в чоло, як малу дитину.

— Розкажи про себе. Народилася на морі…

— Ну, і все… Виросла. Приїхала… Відшукала свій шанс… для самореалізації.

— І тільки? А… почуття, захоплення, мрії? У тебе був коханий?

— Ні… — Майка опускає очі додолу, супиться стривожено, бо перед очима ті двоє непотрібних — Коробов, Чертог…

— Гей… — Андрій торкається Майчиного підборіддя одним пальцем, повертає до себе. — Подивися на мене.

— Не можу.

— Чому?

— Бо вмру…

Він збуджується — не так, щоби тої ж миті зірвати з Майки свою футболку, у якій дівчина швендяє квартирою цілісінький день, а так, щоби цілувати й цілувати, дивитися в сірі очі, прибирати з лоба русяве пасмо, шепотіти на вушко щось божевільне й дурне, а коли слова скінчаться, обійняти, притиснути до себе міцно і так застигнути, на даючи їй змоги навіть дихнути без свого дозволу: «Моя…»

Вона читає тремтячі ритми його тіла — не так, щоби відповісти словами бурхливого зізнання, а так, щоби не дихати, геть не дихати, поки він не розімкне обіймів і не дозволить жити.

Недільного вечора пристрасті спадають відливом, лишають на Майчиних грудях, шиї пульсуючі острівці. «Ось і нема вихідних!» — жахається. Заспокоює себе відчайдушно — до понеділка ще ціла ніч: вона обніме Андрієву руку, притулиться до неї всім тілом… Не спатиме, спостерігатиме, як він дихає за них обох…

А понеділок — ось він! Не встигла й очей зімкнути. Сидить на ліжку, спостерігає за тим, як Андрій швидко збирається на роботу: сорочка, краватка, костюм. Кладе на крісельце поряд із ліжком ключі від квартири.

— Ну, раптом захочеш прогулятися… — Усміхається, цілує Майку в чоло. — Не сумуй. Я скоро…

Майка згадує, як бабця проводжала діда, коли той виходив у море по камбалу, а вона, мала, крутилася поряд і все намагалася всунути в халяву високих дідових гумових чобіт цукерку чи іграшкову фігурку з «Кіндер-сюрпризу». «На удачу!» — серйозно повторювала за бабцею.

Усміхнулася ніяково. Узяла Андрієву руку, притулилася до вузької долоні з музикальними тонкими пальцями, припала вустами. «На удачу!» — подумки.

— Не сумуй, — повторив Андрій.

Коли сумувати? Справ до біса. Провела поглядом «міні-купер», що він виїхав із двору, вхопила мобільний.