Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 28. Магічна пастка

Це сталося вночі. Місяць був червоним, мов свіже пророцтво, а туман густо стелився поміж дерев. Акане вийшла по воду — джерело билося недалеко, серед священних каменів. Та щойно вона ступила ногою за межі оберегу їхнього двору, земля під нею здригнулася.

Чари — чужі, хижі — різко затягнули її в химерний простір, де небо мало фіолетовий відтінок, а повітря було густим, мов отрута.

Ран чекала там. Її очі сяяли, а навколо неї кружляли сріблясті лисиці-примари.

— Ну що, дівчинко, ще хочеш бути "одною з нас"? — її голос лунав, наче дзвіночки на вітрі, але кожне слово ранило.

Акане спробувала відповісти, але чари стискали її голос, ніби ланцюги. Сили покидали її. Магія кіцуне була ще новою, несформованою. У цьому світі вона була майже беззахисною.

Її коліна підкосилися, і вона впала. Гарячі сльози безсилля котилися по щоках.

“Я не така, як вони…” — шепотіла її свідомість. — “Я чужа, я не з цього роду…”

Але тоді, крізь туман, спалахнула думка.

Її власний шлях. Її магія. Відьма — дочка старої магії лісів, зілля, місяця і попелу. Вона пригадала, як бабуся навчала її плести руни з трав, як вони ночами варили зілля, як співали прадавні пісні.

“Я не чужа. Я інша. І я — не сама.”

Зі зусиллям вона дістала з рукава маленький згорток — насіння магнолії й кілька волосин Кейдзо, які вона заховала з першої ночі, коли він розчесав їй волосся. Вона прошепотіла закляття з рідної мови — не кіцуне, а відьомське.

Земля здригнулася вдруге. Примари розсипалися. Пастка розірвалася з пронизливим виттям.

Акане впала на траву — тепер справжню, мокру від роси. Її тіло тремтіло, а душа боліла. І тоді з’явився він.

Кейдзо підхопив її, не питаючи ні слова. Його очі горіли. Його руки тряслися. Він ніс її додому мов найдорожчий скарб, а вона тихо схлипувала, ховаючи лице в його плечі.

— Вибач… я була слабка… я ледве втекла…

— Ні, — прошепотів він, зупиняючись на порозі. — Ти була сильнішою, ніж я колись міг уявити.

Вона подивилась на нього, очі ще повні сліз.

— Якщо Ран хоче нас знищити, тоді… тоді зробімо все за законами кіцуне. Нехай наш союз буде не просто коханням — а клятвою, освяченою кланом. Весілля. Ритуал. Справжній союз душ.

Кейдзо мовчки притис її до себе. А потім тихо, усміхаючись, сказав:

— Тоді я обіцяю тобі весільну сукню, яка засяє навіть під зорями Інаї. Таку, щоб навіть Ран згубила дар мови.

І в цю ніч, серед запаху магнолії та залишків чар, вони пообіцяли одне одному — що ніщо більше не розіб’є їхній союз.

 

Акане стояла перед кам’яною брамою селища кіцуне, стискаючи пальцями край свого пояса. Вдихнула. Видихнула. Усередині було неспокійно — не через страх, а через невідомість.

Вона кивнула вартовому, який нічого не сказав, лише трохи примружився. І пішла.

Селище було невелике, але живе. Вузькі вулички, хатини з дахами, вкритими мохом, дерев’яні лавки, на яких сиділи старі лисиці у людському вигляді. Діти бігали поміж хат, деякі озиралися на неї. Жінки, переважно молодші, кидали обережні погляди. Старші — стримано відверталися.

Вони не забули, що я чужа, — подумала Акане. Що я ззовні. Відьма, не кіцуне.

Вона зупинилась біля джерела, де молоді жінки прали одяг. Вирішила діяти.

— Привіт. Я… Акане. Наречена Кейдзо, — сказала голосно, але без зверхності.

Мовчанка. Одна з дівчат, руденька, з гущавим волоссям і круглими щоками, нахилилась до іншої і щось прошепотіла.

— Ти з лісу, правда? — нарешті заговорила дівчина в короткому синьому хітаре. Її очі були насторожені, але не ворожі.

— Так. Я раніше жила з кланом відьом. А тепер… тут.

— Я — Іра, — сказала та, усміхаючись уголос. — А це — Чизу. Вона не говорить багато.

Чизу — висока, з темними очима — мовчки кивнула. Її погляд пронизав Акане, мов досліджував.

— Можна сісти? — запитала Акане.

Іра жестом вказала на камінь поруч. Акане сіла, спостерігаючи, як вони полощуть тканину у воді. Сільський побут. Звичний, простий.

— А твоя магія… це правда, що ти лікуєш через трави? — запитала Іра.

— Так. Я маю знання про коріння, настої, символи. Це не зовсім як у кіцуне.

— Це цікаво, — втрутилась Чизу. — Хоча не всі так вважають. Дехто каже, що ти принесеш біду.

— Може й так. Але я прийшла не воювати. Я прийшла жити.

Запала тиша. Потім Іра посміхнулася.

— А в тебе є солодке рисове вино?

— Мається трішки, — усміхнулася Акане. — Прийдете в гості? Спробуєте. Я покажу вам свою сушарню трав. І чай приготую.

Іра підняла брови:

— Сьогодні ввечері?

— Сьогодні.

Чизу коротко кивнула.

— Добре. Але я прийду не за чаєм. Мені цікаві твої знання.

Коли Акане пішла, вона відчула — не перемога, але перший крок. І цього було достатньо.

 

Вечір пахнув медовим чаєм, свіжим деревом і чимось рідним. Акане знову стала господинею — як у своєму рідному клані. Вона накрила низький стіл дерев’яними мисками, поставила глиняні чаші. Іра й Чизу сиділи на подушках, розглядаючи кімнату.

— Ти справді сама це сушиш? — Іра тримала в руках пучок фіолетового зілля, що пахло чебрецем і чимось диким.

— Так. Це зміцнює кров і знімає втому, — пояснила Акане. — Сушу над попелом старого клена. Він має пам’ять.

— Ти наче стара лиса відьма з легенд, — посміхнулася Чизу. — Але добра.

— Почекай, — Іра схилилася до неї. — Вона лише нещодавно у клані, а вже встигла зварити на мені мазь, що вилікувала палець. Я ж казала, що обпекла?

— Ще трохи, і я відкрию тут медичний намет, — з усмішкою відповіла Акане.

Кейдзо саме приніс додаткові подушки і сів біля вікна, тримаючи чашку з вином. Йому було добре. Дружина облаштовувалася. Смуток у ньому потроху вивітрювався.

Але спокій тривав недовго.

Повітря злегка затремтіло, а потім — із гучним хрускотом — двері влетіли досередини, розчинившись у хмарі синього пилу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍