Рита Адлер - Між полум’ям і тінню, Рита Адлер

Глава 27.Повернення вигнанця

Ранок зустрів їх туманом і тишею. Акане йшла поруч із Кейдзо, тримаючись за його руку. Її серце билося тривожно — попереду чекало селище кіцуне, рід, що одного разу зрадив його батька й вигнав його самого ще дитиною.

Дорога вела через старі тераси, де колись вирощували рис, і через вузькі стежки, що розчинялися в бамбуковому морі. І ось, за останнім поворотом, перед ними розкинулося селище.

Будиночки з дерева й каменю тулилися один до одного, дахи вкривалися мохом. Навіть зараз, у світлі ранку, усе виглядало настороженим. Біля воріт стояли кілька старших лисиць, їхні очі були насторожені й холодні. Тиша була гнітючою.

Кейдзо зупинився на мить, потім упевнено ступив уперед, тримаючи голову високо.

— Ми повернулися, — голос його лунав гучно серед тиші. — Я — Кейдзо, син Хакуро. І це моя дружина, Акане.

Шепіт прокотився серед мешканців. Хтось відвів погляд, хтось насторожено зиркнув на Акане. Вона відчула на собі десятки оцінюючих, недовірливих поглядів.

Але Кейдзо не зупинився. Він вів її далі, попри все.

Вони підійшли до найвіддаленішої частини селища, де зарослі стежки вели до старого дворища. Тут усе здавалося покинутим: колись міцний паркан розвалився, дім обгорів, залишивши тільки закіптюжені стіни й криву вишню на подвір'ї.

Кейдзо зупинився перед порогом, випрямився й гучно сказав:

— Це дім мого батька. І тепер — це наш дім.

Він обвів поглядом усіх, хто зібрався подивитися на вигнанця, що насмілився повернутися.

— Ми житимемо тут. І нехай кожен, хто має щось проти, говорить зараз... або мовчить назавжди.

Його голос розрізав тишу, як меч.

Мешканці перезирнулися. Дехто з старших скривився, але ніхто не зважився виступити проти. Занадто сильний, занадто гордий був Кейдзо — і поруч із ним стояла Акане, нова кіцуне, з іскрою стародавньої магії в очах.

Акане стиснула його руку. Вона відчувала: починається нова епоха.

Кейдзо обернувся до неї і, зовсім тихо, але впевнено, сказав:

— Тут ми побудуємо нове життя. Разом.

І над покинутим дворищем вперше за багато років знову запалився вогонь.

Перші дні на старому дворищі були важкими. Дім Хакуро стояв напівзруйнованим, але Кейдзо власноруч укріпив опори, відновив покрівлю, а Акане — розчистила внутрішній двір, висадила пахучі трави, які пригнічували злі чари й очищали простір.

На третій день вона прив'язала на двері оберіг із сушених квітів і лисичих волосин — свій перший, ще невпевнений амулет. Вона ще вчилася нової магії, але відчувала, що це — її шлях.

Селище спостерігало. Здавалося, кожен рух молодої пари був під мікроскопом. Хтось із сусідів з'являвся ненадовго з привітаннями, більшість — просто спостерігали мовчки. Особливо старші, ті, що пам’ятали Хакуро і його ганьбу.

Та найбільша буря насувалася не звідти.

На п’ятий день після їхнього поселення, коли сонце тільки почало хилитися до заходу, до дворища з’явилася вона.

Струнка, мов гілка сливи, у темно-бордовому кімоно, що хвилею спадало до п’ят. Волосся, викладене у високий вузол, мерехтіло сріблом, а очі — крижані й уважні — випромінювали небезпечну витонченість.

— О, я бачу, ти таки повернувся, Кейдзо... — її голос був медовий, але кожне слово мало укус. — І навіть... не сам.

Акане відчула, як у ній стискається щось первісне. Інтуїція відьми одразу зреагувала: ця лисиця — хижа, розумна й несе загрозу.

Кейдзо знехотя кивнув:

— Ран, чого ти хочеш?

— Лише привітати, — вона солодко посміхнулася. — Я просто захоплена... що ти так швидко знайшов... заміну.
Вона перевела погляд на Акане й, ніби ненароком, додала:

— Вона виглядає... по-селянському чарівно. Ще не зовсім схожа на кіцуне, правда ж?

Акане трималася рівно. Вона не дозволила собі зреагувати — лиш поглянула Ран прямо в очі. Відьма й нова лисиця, вона не боялася.

— Дякую за турботу. Ми якраз варимо настій від заздрощів — залишити пляшечку?

Ран на мить стишила усмішку, а в очах блиснуло щось гостре. Але вона не дозволила собі проявити злість відкрито. Вона була майстром гри у маски.

— Я просто хотіла привітатися. Думаю, ми ще побачимося... дуже скоро.

З цими словами вона розвернулася і зникла, залишивши за собою аромат пелюсток і холодної ненависті.

Кейдзо стискав кулак. Акане торкнулася його руки.

— Хто вона для тебе?

— Колись... ми мали бути парою. Наші сім’ї домовилися. Але я втік, ще до цього. Вона не забула. І не пробачила.

Акане мовчки кивнула. Вона знала одне: Ран — не просто стара знайома. Це буде справжня суперниця. І можливо — перша серйозна загроза для їхнього щастя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍