Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 32. База вцілілих

Тіло болить. Кожен крок відгукується тупим, знайомим болем у м'язах і суглобах. Кожен вдих нагадує, що я живу в стані безперервної війни — не лише з Церквою Світла, а й зі своїм тілом, яке не має права зупинятися. Не зараз.

Я сиділа в маленькій кімнаті, яку тимчасово використовувала як прихисток. Пошарпані стіни з потертим візерунком нагадували про те, як усе в цьому світі руйнується — поступово, але неминуче. Розстелена карта бази церковників лежала на столі переді мною, а поруч — кілька ножів, які я ще не встигла прибрати за пояс. Мій погляд ковзав по відзначених червоним точках.

Сотня перевертнів. Можливо, більше.

Я заплющила очі, намагаючись уявити їх. Заляканих, змучених, з ланцюгами на шиї чи зап’ястях. Як часто це відбувається? Скільки ще таких баз, як ця?

Новини про це дійшли до мене через одного з врятованих — він ледве говорив, слова здавалося видавлював крізь зламану щелепу, але його голос був сповнений страху і відчаю. Саме він розказав про їх дурну затію - влаштувати лагер вижилих для перевертнів на старій базі церковників.. ідіоти.. 

— Вони повернулися… Відловлюють нас… Там… багато, дуже багато наших.

Я не могла залишити це без відповіді. І хоча боліло все тіло, і навіть дрібні рухи викликали спазми, я вже почала збирати спорядження.

Шкіряні ремені кобури зімкнулися на моєму стегні з тихим клацанням. Кілька тихих кроків до вікна, щоб перевірити місцевість. Все тихо. Відчуття тривоги і болю, які я навчилася ігнорувати, поступово витісняли холодний розрахунок.

Карта запам’ятована. Місце входу вибране. Я мала обмежений час і не могла дозволити собі зайвого. Лише необхідне. Лише те, що допоможе.

Мої ефеси звично обвивали браслетами передпліччя — їх важкість була майже втішною. Це єдине, що нагадує мені про контроль. Про те, що я маю зброю і можу захищати себе та інших.

На підлозі залишилась моя стара маска. Вона була закривавлена, місцями щербата від останнього удару меча, але я не маю наміру її викидати. Вона стала частиною мене. Моєї мовчазної історії. Вдягнувши нову, я знову вийшла у ніч.

Перший порив холодного вітру змусив мене вдихнути глибше. Вдих — біль. Видих — холодний спокій. Я злилася з тінями, які, здавалося, огортали мене й несли вперед.

Ніхто не прийде їм на допомогу. Тільки я. Це мій обов’язок. Моя місія.

База виднілася вдалині, і з кожним кроком я відчувала, як моє серце стискається. Там хтось чекав. Хтось боявся. І поки я стою на ногах, я зроблю все, щоб звільнити їх. Бо якщо я зупинюсь зараз — хто тоді прийде по них? Я не дозволю, щоб ці виродки нашкодили ще комусь…

Я навмисно шуміла в лісі. Тріск гілок, шурхіт листя — достатньо, щоб привернути увагу патрулів. Незабаром почувся тупіт і голоси. Заздалегідь приготувавшись, я виглядала наляканою, розгубленою, ніби випадково натрапила на табір, а обличчя і маску закрила шарфом.

— Ей, а ну стій! Хто ти така? — прокричав один із церковників, наставляючи зброю.

— Не стріляйте! Будь ласка! — моя гра почалась. — Я… я думала, тут табір вижилих. Я… я шукаю своїх!

Вони засміялися. Грубо, жорстоко, як ті, хто не знає жалю.

— Вижилих? Ну, ти точно знайшла. Тільки не тих, яких чекала, — сказав один із них, хапаючи мене за руку.

Я скорчилася, удаючи переляк, і дозволила довести себе до бази. Дорогою вони перекидалися жартами, обговорюючи нові накази про посилення охорони.

— Все через цього Фантома. Ще трохи — і начальство пошле сюди цілий загін, — пробурмотів один.

— Ага, цей виродок залишає за собою тільки трупи. І кожен раз виходить сухим із води. — додав інший.

Я мовчала, вбираючи інформацію. Щоразу, коли ми проходили повз чергову групу церковників, я помічала як багато їх цього разу. Це ускладнює моє завдання, але не змінює його суті.

Нарешті ми увійшли в ангар. Видовище, яке відкрилося переді мною, стискало серце. Перевертні. Сотні. У клітках, прикуті до підлоги, побиті й виснажені. Вони мовчали, але їхні очі говорили більше за будь-які слова.

— Ось і твій табір, — посміхнувся один із церковників, грубо штовхаючи мене вперед.

Я зробила кілька кроків вперед, після чого вирівнялась, посміхнувшись у відповідь.

— Дякую, що показали де ви тримаєте полонених. — сказала я спокійно, ледь посміхнувшись кутиком губ і діставши маску з-під плащу. — Ви зекономили мені купу часу.

Мої руки зірвалися з ефесів, і за мить двоє присутніх церковників впали. Перевертні ж не встигли навіть зрозуміти, що сталося. Клітки одна за одною відкривалися під ударами моїх ножів.

— Хто ти? — запитав один із перевертнів, тремтячи від слабкості.

Я глянула на нього, стираючи кров із обличчя.

— Я прийшла звільнити вас. 

У приміщенні запанувала напружена тиша, і раптом хтось із натовпу вигукнув:

— Це вона! Фантом! — його голос тремтів, але в ньому звучали і захоплення, і страх.

Погляди перевертнів зосередилися на мені. Їхні очі горіли від подиву й сумнівів. Хтось прошепотів:

— Вона герой… 

— Герой? Та вона дикий звір! — вигукнув інший.

Я підняла руку, змушуючи їх замовкнути.

— У мене багато імен, але лише одна мета, — промовила я. Мої очі зачепились за чоловіка в чорному костюмі, який стояв в натовпі і не виглядав, наче він щойно виліз з клітки. Його абсолютно чорні очі дивились на мене з легкою усмішкою і слова самі почали зриватись з моїх уст. — Я одна з вас. Народжена вовком і перероджена у вогні. Та, що поглинута світом мертвих, проте ходить світом живих. Та, що віддасть життя за кожного з вас, аніж пожертвує хоч кимось. - промовила я і на мить зупинилась, не в силах відвести погляду від чоловіка в чорному. 

Якого біса я несу?! Народжена вовком?! Поглинута світом мертвих? Чорт, мене зараз засміють, почувши цю нісенітницю! 

Проте сміху не було. Всі дивились прямо на мене, і, все ж відвівши погляд, я обвела ним присутніх. В їх очах ніби танцювало полум’я. Червоне, жовте, біле.. Від цієї картини моє тіло наповнювалося незрозумілою силою. Дикою, неконтрольованою. Я і сама помітила, що дивлюся на них інакше, ніби через пелену.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍