Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

Глава 31. Інформація

Кіра

Я стискаю зуби, заливаючи антисептик на рану на боці. Сичання рветься з губ, але я продовжую, обмотуючи бинт навколо тулуба. Гострий біль тримає мене в тонусі — саме те, що потрібно, аби залишатися зосередженою. У кутку кімнати миготить екран, показуючи інформацію, яку вдалося дістати з серверів Пазурів Дракона.

Ще кілька хвилин, і я завершую роботу над ранами, присуваючись ближче до екрану. Дані — справжній скарб. Зв'язки з іншими найманцями, бази Церкви Світла, імена діячів, яких вони вже захопили. Перевертні, громади, місця дислокації. Якщо ці дані потраплять до когось, хто працює на Церкву, наслідки будуть катастрофічними. Іронія в тому, що ці найманці навіть не підозрюють, наскільки їхня техніка вразлива.

— Аматори, — бурмочу я, гортаючи файли. Вони впевнені у своїй недосяжності, але я зламала їхню систему за лічені хвилини.

На екрані з'являється черговий файл. Звіт про місця, куди звозять церковників на допит. Дві бази. Контактні особи: Віктор та Елар. Імена врізаються у свідомість, як маленькі голки, додаючись до сотні інших, що вже там є. М’язи сіпаються, але я змушую себе продовжувати.

І тоді я бачу фотографію. Вона наче розряд блискавки — миттєво пробиває стіну, яку я вибудувала навколо свого серця. На ній я. Я з Пазурами Дракона. Хтось ставить мені ріжки, інший обіймає за плечі. Ми всі усміхнені і такі… живі. Щось у грудях спалахує, мов вогонь, але я швидко гашу це полум'я.

Очі перебігають по обличчях. Голоси з минулого прориваються в пам'ять. Рексар, Джаред, Лукас, Майк із його незмінною усмішкою... Вони беззаперечено були частиною мого життя, хоч я цього життя і не пам'ятаю. Близькими. До того, як усе це сталося. До того, як я… втратила себе.

Холодний розум швидко повертає мене на землю. Картина з мертвими Ріком і Анікою спливає перед очима. Розпечена лють наповнює мене, нагадуючи, чому я не можу дозволити собі слабкості. Чому я не можу знайти їх, не можу сказати, що жива.

— Пізніше, — шепочу собі. — Пізніше, коли всі ці виродки будуть знищені.

Закриваю файл, стискаючи щелепи так, що аж болить. Я не маю права на жодну емоцію, окрім холодного розрахунку. Спочатку Церква. Спочатку — помста. А вже потім… якщо буде потім.

Важко дихаючи, я знову оглядаю свої поранення. Чому до моїх нових сил, на кшталт керування вогнем, не додається швидке відновлення і регенерація, як у фільмах чи фентезі-книжках? Узявши ковдру, щільно нею вкриваюся. Жити на закинутих складах і будинках під знос не так романтично, як здається. І вже точно не так тепло. А спина скучила за ортопедичним матрацом…

Після того, як я орендувала квартиру у місцевої власниці ветклініки, а на ранок її знайшли вбитою і запхнутою в клітку для собак, я більше не ризикувала винаймати житло. Церковники не забували про мене ні на мить, тож після кількох смертей довелося відмовитися від професійної медичної допомоги, зручного ліжка, приготованих у закладах страв, та й інших зручностей. Не рахуючи відмови від соціуму загалом... Чорт, це були не прості декілька місяців. І легше найближчим часом не буде.

Відчуття самотності знову зашкребло на душі, але я відкидаю його, запихаючи якнайглибше і закриваючи на замок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍