Шепіт Оповідачки - Пісня Часу та Смерті , Шепіт Оповідачки

Поле битви. Сонце, що заходить, кидає останні промені на потріскану землю, що ввібрала кров воїнів. Алексіус—останній, хто ще дихає. Його тіло знеможене, біль стискає груди, але він не здається. Раптом до нього наближається вона—жінка з обличчям, прекрасним, як місячне сяйво. Її голос ніжний, її дотики заспокійливі. Вона не питає, не вмовляє. Лише заколисує... "Хто ти?"—ледь чутно шепоче він. "Таносія. Я тобі допоможу…" Ніч опускається, зірки спалахують у небі. Час зробив свій вибір....

Пісня Часу та Смерті

Поле бою виглядало як похмура сцена вічної боротьби, де відлуння битви не вщухало навіть після її завершення. Сонце, що низько котилося до горизонту, обливало землю червоним світлом, яке здавалося пропитане самою сутністю смерті.

Тіла полеглих воїнів, мертвих коней і розбитих щитів покривали землю, мов чорні відбитки на темному полотні. Кров, що вже висохла, перетворилася на темні плями, мов застиглі сльози, що залишились на землі. Відблиск металу кинутої зброї був, ніби, іронічним нагадуванням про те, що битва вже закінчена, незважаючи на жорсткість цих предметів.

Коні, що колись були могутніми і швидкими, зараз валялися у бездушних позах, з піднятими головами і розплющеними очима, а їхні кінцівки торкалися землі, немов останні звуки розпачу. Лавини пилу піднімалися, коли вітер ковзав між уламками, проносячись по спекотній землі. Полеглі воїни були згорблені, спотворені, немов смерть від них забрала все – не тільки душу, а й саму можливість фізично існувати в цьому світі.

Потріскана земля, поглинала кров, марно прагнучи поглинути і біль, і спогади про цю мить. В тому місці, де кипіла буря битви, залишилося лише згарище, яке мовчки свідчило про той хаос, який вона принесла. Вогонь битви стих, але температура не спадала, і здавалось, що земля сама горить від усього того, що сталося тут, в цей день.

Алексіус, безсилля якого відчувалося в кожному русі, повз по гарячій, потрісканій землі. Кров стікала з його поранених плечей, супроводжуючи кожен рух важкими краплинами, що зливалися з землею, як останні сліди його боротьби. Кожен вдих був глибоким і болючим, наче всі клітини його тіла прагнули звільнитися від цього тягаря. Броня, що колись була його гордістю, тепер виглядала пошкодженою, покритою тріщинами, де метал вже втратив свою блискучу силу. На лівому боці броні була велика вм'ятина, а меч, який він тримав у руці, тепер лежав поруч, пісок і земля просочувалися через руків'я, повільно поглинаючи його силу.

Його лице, вкрите пилом і кров’ю, відображало стійкість, з якою він чіплявся за життя. Відчуття неминучості смерті було на кожному кроці, проте Алексіус не здавався. Тіло, що раніше було стійким, немов гори, зараз відчувало кожну поранену частину, кожну втрату сили. Шкіра на його руках і ногах була в крові, що змішувалася з пилом і брудом, але в очах, хоч і потьмянілих від болю, все ще світилося щось незламне – відданість і мужність воїна, який не дасть себе зламати навіть перед обличчям смерті.

Його рухи були важкими, як тяжке дихання в умовах спекотного полум'я. Його броня була сильно пошкоджена і не могла вже захистити від ударів, а шматки металу злегка погойдувалися на тілі, немов жалюгідні свідки його падіння. Плащ, що колись був символом його гордості, тепер був розірваний і тягнувся уривками за ним по землі.

Алексіус, все ж тягнувся вперед, незважаючи на біль, незважаючи на те, що кожен рух забирав у нього останні сили. Його серце билося сильно і гучно, навіть якщо всі інші звуки стихли. Він все ще намагався дійти до своєї мети, хоч і відчував, що час вже майже сплив.

Це був воїн, що не здається навіть перед самим кінцем. Він був розбитий, але не переможений. В його душі горів останній вогник, яким він відчайдушно намагався врятуватися, як потопаючий чоловік намагається втриматися на поверхні води, хоча вода вже захоплює його.
Алексіус більше не міг рухатися. Земля під ним стала м’якою, мов мертва тканина, що поглинала його сили. Він відчував, як кожна крапля крові, що покидала його тіло, забирала з собою залишки життя. Біль був неймовірно гострий, спрага здавалася нестерпною, а свідомість туманилась, як розмиті обриси на горизонті. Вже немає сил тягнутися вперед, немає сили навіть думати про це. Чоловік опустив голову на розпечену землю, грудна клітка піднімалася і опускалася, неначе його дихання – це останній ривок перед темрявою.

І тут, серед цієї безмежної тиші і болю, з’явилась вона.

 

Жінка, як видіння, що з'явилася з сутінків світу, підійшла до нього. Її постать була зіткана з ночі, але обличчя та постава випромінювали дивовижне світло, що не належало цьому світу. Вона була такою, яких він ніколи раніше не бачив: її очі мали колір темного неба, що розчиняється в безодні ночі, наче в них відображався весь світ, і в той же час, лише порожнеча. Вони були глибокі, як безодня, спокійні і пронизливі, дивилися так, ніби бачили його не тільки фізично, а й духовно.

Її волосся було чорне, довге і струменіло, мов темний водоспад, що звивався навколо плечей. Воно прикривало частину обличчя, але це лише додавало їй ще більше таємничості. Її шкіра була бліда, наче відображала ніжне світло, яке не належить жодній зірці.

Жінка була вдягнена в тонку туніку, майже прозору, зроблену з легкого тканинного полотна, яке виблискувало в темряві, нагадуючи світло вночі. Її рухи були плавними, як вода, що ллється, безшумними і граціозними. В її одязі не було нічого, що могло б перешкоджати руху. Навколо неї, здавалось, створювався вітер, що приносив прохолодне повітря та огортав її.

Коли жінка наблизилася до Алексіуса, її голос звучав тихо, але в ньому була сила, ніби кожне слово було частиною самої сутності світу. Голос був спокійний, глибокий і м’який, мав неймовірну здатність проникати в саме серце, як щось безсмертне, що звертається до сутності душі.

— "Хто ти?" — його голос звучав слабко, ледь чутно, немов останній подих.

— "Мене звуть Таносія. Я тобі допоможу." — слова були ніжні, але водночас такі сильні, як сам вітер, що не можна зупинити.

Вона обережно опустила його голову собі на коліна і Алексіус, немов безсилий, відчув, як тепло її шкіри проникає в його тіло. З кожним її рухом йому ставало легше, хоча біль ще не відпускав, а його свідомість туманилася від втоми.

Таносія дивилася на нього, її очі сповнені неймовірної спокійної сили, з якою було важко змагатися. Вона тримала його голову, підтримуючи його, мов розуміючий дух, що прийшов, аби забрати його душу. Але її присутність не викликала страху — скоріше, було щось заспокійливе в тому, як вона торкалася до нього, ніби запрошуючи до забуття, до спокою, де більше не буде болю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍