Кіра Найт - Дух життя, Кіра Найт

— Я прийшла допомогти і врятувати наш вид, — завершила я, і слова повисли в повітрі.

— Ми з тобою, Первородна, — голосно промовив перевертень, який стояв попереду інших. — Кажи, що робити.

Від цих слів по тілу пробігла хвиля незрозумілої енергії. "Первородна?" — думки завертілися в голові, але часу на це не було.

— Якщо хочете жити, — сказала я, підкинувши в руці ефес, — беріться за зброю. Треба вибиратися звідси. Ті, хто в силах, допомагайте пораненим. Решта — до складу.

Я спробувала знову очима знайти в натовпі чоловіка в чорному, але його ніде не було видно. Тільки побиті, брудні і поранені перевертні.

Кроки відбивалися луною по бетонному коридору. Металевий присмак у роті нагадував про рани, які вже давно перестали кровоточити. Мені не треба було обертатися, щоб знати: позаду мене йшли перевертні, притискаючи до себе дітей і підтримуючи поранених. Кожен з нас був на межі.

— Швидше, — гукнула я через плече, прикриваючи їх від можливих нападів.

Десь попереду знову загуркотіли постріли. Серце стислося, а по тілу пробігли мурахи. Я стиснула ефеси, готова до нового нападу. Вони не зупиняться. Церковники завжди знайдуть, як піднасрати. 

Різкий крик пролунав із тилу. Я обернулася — серед темряви коридору виднілися силуети нової групи солдатів. Вони рухалися швидко, вже починаючи стріляти. Перевертні, що йшли позаду, спробували відстрілюватися, але їхній вогонь був хаотичним, слабким. Забагато поранених…

— Прикривайте дітей! — закричала я, прориваючись крізь натовп. — Йдіть вперед, я зупиню їх!

— Ти не можеш… — почав хтось із перевертнів, але я його вже не слухала.

М’язи горіли, але я кинулася вперед, з кожним кроком підкоряючись новому потоку адреналіну. Мій погляд зосередився лише на ворогах. Коли я зірвалася на них, вони навіть не встигли зреагувати. Ефеси блищали, розсікаючи темряву і плоть. Один за одним солдати падали, а їхні крики потонули в гуркоті пострілів.

Тільки вперед. Тільки…

Раптом у тілі спалахнув біль. Куля пробила бік, змушуючи мене зробити крок назад. Потім друга, зачепивши плече. Світ хитнувся, але я не могла зупинитися. Я видихнула, зосереджуючи всю злість і біль у руках. Вогонь вирвався з кінчиків пальців, оточуючи мене полум’яною хвилею. Солдати кричали, намагаючись втекти, але вже було пізно. Вогонь пожирав усе на своєму шляху.

— Назад! — почула я крик позаду. Хтось із перевертнів вирвав мене з бою, закриваючи своїм тілом від пострілів.

— Що ви робите? — вигукнула я, намагаючись вирватися. — Я можу їх зупинити!

— І загинути! — відповів хтось із них. — Ти вже зробила достатньо. Тепер наша черга.

Я відчувала, як сили покидають мене. Кров теплими струмками стікала вниз по тілу, і кожен рух здавався катуванням. Десь далеко почулися нові постріли. Перевертень, який тримав мене, голосно викрикнув:

— Сигнал SOS відправлений! Підкріплення вже в дорозі!

Я стиснула зуби, намагаючись втриматися на ногах. Яке ще підкріплення..? В голові гуділо. Коли з іншого кінця коридору пролунав вибух, я побачила, як на базу церковників вриваються солдати в бойовій броні. Їхні рухи були точними, постріли — смертоносними. За кілька хвилин усе було скінчено.

Перевертні кинулися до мене, допомагаючи піднятися.

— До глайдерів! — вигукнув хтось із них. — Ми повинні вибратися звідси.

Я хитнулася, намагаючись зробити крок до свого транспорту. Один, другий.. Треба вибиратись, я свою справу зробила. Перевертнів евакуюють, а мені треба зализувати свої рани...
Раптом двоє перевертнів підхопили мене за плечі і повели до глайдерів

— Тобі потрібна медична допомога, — сказав один із них, дивлячись на мої рани.

— Я в порядку! — відрізала я, намагаючись вирватися. — Мені не можна, щоб хтось…

— Все гаразд. - перебив мене один з них. - Ми прикриємо. - додав він тихіше, так щоб тільки я почула. 

Слова застрягли в горлі. Сили остаточно залишили мене. Я відчувала, як тіло стає важчим, а біль відступає, поступаючись місцем холодній порожнечі. Мене завели в глайдер, посадили в крісло. Я спробувала підняти голову, але очі вже закривалися.

— А це хто? - спитав підійшовший до мене медик. - Вона з ваших? 

— Так, одна з вижилих. Ви прилетіли саме вчасно, вона тут вже декілька тижнів..  

“Ніхто не повинен дізнатися…” — ця думка залишилася останньою перед тим, як я втратила свідомість.