Максим Іванович Дідрук - Теорія неймовірності, Максим Іванович Дідрук

сільське господарство вже провадили на всіх більш-менш придатних рівнинних просторах планети, і Крукс переконував, що стрімкий приріст населення поставить цивілізовані народи перед загрозою голоду. Його слова не були перебільшенням. 1900 року з одного акра землі вдавалося прогодувати лише десятеро людей, і навіть якби фермери на всіх континентах обробляли кожну п’ядь родючих земель, отриманих харчів вистачило б не більше ніж на 4 мільярди ротів. Вільям Крукс виснував, що після 1930-го люди на Землі ризикують масово гинути від голоду.

Утім, Крукс також окреслив можливий розв’язок проблеми. Рослинам для росту потрібен азот. Поки в ґрунті є азот, вони ростимуть. Одначе після збирання врожаю ґрунт зазвичай виснажується, тобто в ньому зменшується кількість азоту. Для того щоби продовжити вирощувати сільськогосподарські культури, землю треба підживлювати, знову насичуючи азотом. І це не так просто. До XX століття люди брали для цього природні добрива, як-от гній, пташиний послід, озерний мул тощо. Усі ці субстанції ефективно поновлювали концентрацію азоту в ґрунті. Проблема лише в тім, що на кінець XIX століття природних добрив уже не вистачало. Крукс припустив, що з наявних земель можна збирати значно щедріші врожаї, якщо хіміки знайдуть спосіб зв’язувати азот, який міститься в повітрі, й виготовляти штучні добрива.

І тут на сцені з’являється Фріц Габер, учений-хімік із заможної німецької сім’ї. Для Німеччини проблема добрив звучала особливо актуально. На початку XX століття населення країни сягнуло 58 мільйонів осіб, більшість із яких жили в густонаселених містах. 1900 року Німеччина імпортувала з Чилі 350 тисяч тонн нітратів. За десять років обсяг імпортованих добрив виріс до 900 тисяч тонн, а це становило понад третину всіх нітратів, які на той час використовували у світі. Не зупинятимемося на технічних подробицях, але 1909-го Габер таки зробив те, на що не спромігся жоден хімік до нього: винайшов установку, в якій за високої температури та наявності осмієвого каталізатора атмосферний азот з’єднувався з воднем, утворюючи аміак для виробництва добрив. Цей процес дав змогу видобувати такі конче необхідні азотні добрива в буквальному сенсі з повітря. Перший завод із виробництва аміаку відкрили в німецькому місті Оппау 1913 року.

Він працював цілодобово, продукуючи 60 тисяч тонн аміаку на рік. За пів століття — 1963-го — у світі функціонували вже 300 аміачних заводів, щороку видаючи 130 мільйонів тонн азотних добрив. На сьогодні на планеті живуть майже 8 мільярдів людей, і щонайменше половина з них має що їсти завдяки Фріцові Габеру, який відкрив спосіб хімічно зв’язувати атмосферний азот. За це досягнення вченому присвоїли Нобелівську премію з хімії. Ту саму, вручення якої Габерові колеги закликали бойкотувати.

Причина ж крилася в тім, що Габер був не тільки геніальним ученим, а й відчайдушним патріотом Німеччини. Він відіграв головну роль у розробленні отруйних речовин для газових атак під час Першої світової війни. Він сам навчав бійців газових підрозділів; він стежив за доправленням балонів і особисто відкривав вентилі, випускаючи отруйний хлор для першої газової атаки на Західному фронті неподалік бельгійського міста Іпр; він першим застосував такі жахливо отруйні гази, як фосген та іприт, а ще курував розроблення «Циклону» — хімічної речовини, за допомогою якої нацисти знищуватимуть тисячі євреїв під час Другої світової війни. І щонайгірше — Габер ніколи не розкаювався. Навіть після того, як дізнавався про жахливі наслідки газових атак. Навіть після того, як його дружина, тиха й сором’язлива жінка, що була категорично проти хімічної війни, скоїла самогубство, вистреливши собі в голову. Вона вчинила це 2 травня 1915-го, тієї ночі, коли Фріц святкував перше застосування винайденої ним зброї масового знищення та своє підвищення до звання капітана. Габер вірив, що в мирний час наука має служити всьому людству, зате під час війни коритися лише державі. До кінця Першої світової понад мільйон солдатів стали інвалідами, а 26 тисяч загинули через використання Габерових хімічних речовин.

Історія Фріца Габера напрочуд трагічна. Виходець із єврейської сім’ї, він мусив після приходу Гітлера до влади залишити посаду керівника Інституту кайзера Вільгельма. У серпні 1933-го він покинув Німеччину. В пошуках роботи Габер поневірявся готелями Іспанії, Нідерландів, Франції й Англії.

Менше ніж за рік — у січні 1934-го — помер під час одного з переїздів.

Моралі в цій історії не буде. Завдяки Фріцові Габеру на Землі живе на 4 мільярди більше людей, ніж будь-коли було можливо. Водночас Габер — монстр, чиї винаходи призвели до трагічних смертей сотень тисяч людей. За лихою іронією в німецьких концтаборах від «Циклону Б», який німці розробляли під керівництвом Габера, загинули й такі родичі Фріца як донька його зведеної сестри Фріди, Гільда Глуксманн, її чоловік і двоє їхніх дітей. Син Габера, Герман Габер, так соромився звірячих учинків свого батька, що 1946-го наклав на себе руки, так само як за 31 рік до того його матір. На момент смерті Герману було 44 роки. Він жив на Лонг-Айленді та працював патентним адвокатом.

ДДТ

Дихлордифенілтрихлорметилметан. Більше відомий як ДДТ. У нього довга історія.

Уперше ДДТ синтезував студент Страсбурзького університету Отмар Зейдлер іще 1873 року. Зейдлер не досліджував дихлордифенілтрихлорметилметан, просто хотів створити нову речовину для захисту дипломної роботи, тож на наступні 65 років про ДДТ забули. 1939-го Пауль Мюллер, технолог швейцарської хімічної компанії, випадково побачив формулу Зейдлера й зацікавився нею. Він визначив, що ДДТ вражає нервову систему комах, що дає змогу успішно винищувати міль, комарів, вошей і кліщів. Під час Другої світової союзники почали використовувати ДДТ для боротьби з тифом, переносили який здебільшого натільні воші. У січні 1944-го ДДТ застосували в охопленому епідемією тифу Неаполі. Було продезінфіковано 1,3 мільйона людей, і за лічені тижні епідемія відступила. Ще кращі результати ДДТ дав у подоланні інфекції, що вбивала та продовжує вбивати людей більше за будь-яку іншу, — з малярією. Завдяки ДДТ кількість випадків захворювання малярією в Сардинії вдалося зменшити із 75 тисяч до п’яти. Не тисяч, просто п’яти осіб. У Тайвані спад був іще разючішим: із понад мільйона до дев’яти випадків. У Непалі на малярію хворіли 2 з лишком мільйони непальців, переважно діти, а після використання інсектициду кількість хворих скоротилася до 2,5 тисяч. В Індії оброблення ДДТ призвело до зниження рівня щорічного захворювання на малярію зі 100 мільйонів до 60 тисяч. У США 1952 року влада оголосила про повну перемогу над хворобою. До 1962-го малярію ліквідували ще в 11 країнах. За підрахунками Всесвітньої організації охорони здоров’я станом на 1970-й ДДТ врятував пів мільярда людей.